Творча діяльність Олександра Довженка
ВЕЛИЧНО-ТРАГІЧНЕ КОХАННЯ
Вони - Олександр Довженко і Варвара Крилева -спізнались і покохались у Житомирському вищому початковому училищі ще в 1917 р. Та й чи дивно? Обос вродливі, юні (наймолодші з усіх викладачів), тямущі, обос обдаровані. Розумна, щира і ласкава Варя відразу впала в око серйозному, красивому Олександрові. А покохавши одне одного, і дня не могли жити нарізне, тему небавом таємно повінчалися в церкві. Розлуку їх, навіть недовготривалу, тяжко, просто неможливе уявити, та коли вона сталася (Олександр після операції поїхав у Сосницю на доліковування), закохані в листах виливали всю жагу свого нерозтряченого почуття. Ось лише кілька фрагментів одного листа Сашка:
«Варюнечко! Дуже скучаю по Тобі. Моє світле сонечко, Варюсю, чудесна, славна дівчинко. Так хочеться тебе бачити, бути з тобою... Варя! Мила, чудесна голубка. Я гордий, що так безмежно люблю Тебе... Я сумую без Тебе, рідна.
А часом, коли туга по Тобі межує з безумністю, я стаю в темряві на коліна і, припавши до узголів'я ліжка, молюсь Тобі. І я бачу Тебе, і туга проходить, міцніє душа, і ч засинаю із світлими надіями. Дякую Тобі, що ти є... Цілую Твої ноги. Кохаю Тебе, чиста, світла... Ти чуєш свого Олександрика, Варюсю? Міцно, міцно обіймаю Тебе і цілую Твоє привабливе чоло, твою чудесну голівку... Я ходжу (уявно - Б. С.) з Тобою в саду, я промовляю Тобі слова кохання і хочу Тебе нести на руках... Які в Тебе чудесні руки, і коли Ти торкаєшся ними мого чола, у мене перестає боліти голова. Посидь зі мною, рідна. Я так хочу зблизька, зблизька дивитись на тебе.
Ти плачеш? Не треба, Варюсю, не треба, мила. Я осушу поцілунками Твої очі... Засни, моя дівчинко... А коли ти заснеш, я тихо, тихо поцілую Тебе, аби не розбудити... Я не буду спати, я хочу думати, кохати хочу, хочу відчувати Твою близькість. Я безмежно кохаю Тебе і хочупродовжити свою радість. Я Твій Олександрик».
Наведемо ще маленький уривок з іншого листа цієї ж пори:
«Ой, Варю, як я хочу відчути у себе на руці твою голівку... і цілувати, цілувати без кінця всю тебе, рідну, близьку. Цілувати очі, чоло і волосся, моє ніжне сонечко... Може, ти бачиш мене уві сні... Коли ти спиш, я тебе люблю більше за все. Мені тоді здасться, що ти не дружина моя, а моє дороге, чудесне дитя. Цілую тихенько, ніжно, ніжно твою тепленьку ручку в думках. А в мене на руці Твоя обручка...»
Оклигавши, завдяки материним харчам і наддеснянському повітрю, Довженко з молодою дружиною виїжджає на дипломатичну службу до Варшави, а потім - до Берліна. У Варшаві щасливе подружжя користувалось неабияким успіхом: Варвара брала участь у різних благодійних концертах, а на одному з вечорів вона виконувала оперні арії, Олександр -українські народні пісні.
Після повернення з-за кордону подружжя приїхало в Сосницю. Два тижні Довженко раював на придеснянських луках: з батьком косив сіно, складав його в копиці, ловив рибу.
Далі був Харків з його бурхливим у той час мистецьким життям. Олександр поринув з головою в малярство і журналістику, а Варя в театр, вчилася на драматичних курсах, сам Лесь Курбас пророкував їй неабияке сценічне майбутнє. Воно, може, так би і сталось, коли б не фатальний випадок у 1925 р.: необачний удар веслом по коліні -запалення суглобів - неправильний діагноз і непотрібне, шкідливе лікування від туберкульозу, а як наслідок -інвалідність (не згиналася нога).
Одна біда сама не ходить, а веде за собою другу. На нещастя, Довженко невдовзі виїхав до Одеси, де його причарувала артистка-москвичка Юлія Солнцева. Як не прикро, але Олександр не встояв і... зрадив. У це важко повірити, бо ще вчора писав своїй дружині: «Варю! Глибоко і сильно кохав я тебе. Кохав з усією ніжністю, на яку тільки здатна моя душа... Як і раніше, хочеться ввібрати в себе всю твою рідну, всю твою чудову, ніжну, гарну душу...» Але, на жаль, глибина виявилась неглибокою, а сила - слабкою, душа -не дуже здатною на вірність. То була зрада. І хтозна, чи не саме за це доля незабаром так тяжко його покарала.
А от Варвара, навіть маючи від Довженка сина (Вадима) і одержавши вигідну шлюбну пропозицію, усе життя до скону любила тільки його і залишилась вірною йому до самої смерті. А коли знайшлася інша, розлучниця, відійшла вбік, аби тільки він був щасливим. І хоч як їй було тяжко і в окупації, і в голодні післявоєнні роки, і як їй було тяжко стягати злиденні карбованці на життєво необхідне щорічне лікування в санаторії, не вийшла Варвара вдруге заміж, бо, на відміну від чоловіка, була однолюбкою.Цілу поему вірного Кохання з великої літери можна було написати лише за нещодавно виявленими листами Варвари до Олександра Довженка. Ось деякі уривки з чотирьох збережених сином Вадимом листів. "Ніколи, ніколи більше не проситиму, рідний мій, тебе про те, щоб ти повернувся до мене... Ти вільний від мене назавжди, 1 мій коханий. Ти пробач мені лише в одному: немає у мене сил відмовитися від безумного, нестриманого бажання говорити з тобою в листах... Адже це для мене єдина радість...