Творча діяльність Олександра Довженка
Київ 1999СВІТ ДИТИНСТВА ТА ЮНАЦТВА
Рід Довженків - з козаків ще від середини XVIII століття. Найстарший з відомих предків - Карпо Довженко, який з Полтавщини переселився до Сосниці. Далі йде прадід Тарас, за ним - дід Семен, батько Петро, у котрого було чотирнадцятеро дітей, з яких залишились лише двоє: син Олександр і дочка Поліна. Решта померли, навіть не досягнувши працездатного віку. «Коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, - писав Довженко, - завжди, коли б я їх не згадав, в моїй уяві - плач і похорон». Дванадцять трагедій пережити батькам, які народили своїх дітей для життя, радості й щастя, - може заніміти від такого горя навіть чужа людина. А в того, хто це пережив, серце закам'яніти може.
Особистість майбутнього митця формувала передусім материзна, отчий поріг, рідна хата. В оповіданні «Хата» Довженко згодом згадає батьківську оселю - «білу, з теплою солом'яною стріхою, що поросла зеленим оксамитовим мохом...» І все те, що навколо хати, - квітник, город. І все те, що ген далі, - квітчасті луки, неозорі поля, тіниста діброва, повновода ріка - одне слово, розкішна українська природа, його найперший після матері-батька вихователь.
Це була поезія натурального життя, стихія природи від рідної хати до сінокосу на Десні, це був його не зіпсований цивілізацією світ, в якому все вражало, манило і захоплювало (наприклад, ворона, що «завідувала погодою на сінокосі»), а, захоплюючи, кликало на зіставлення і порівняння, породжувало художні образи, виховувало допитливість, щирість і неусвідомлене ще естетичне чуття. Краса і велич природи формувала майбутнього митця, його творчу індивідуальність. Неабиякий вплив на розвиток його особистості мала народна пісня. Це - від матері Одарки. Найулюбленіші пісні родини Довженків - «Ой, попід горою», «Ой, мати моя старая»; «Налетіли гуси», «Устану я в понеділок». А ще колядки та щедрівки, які він записав від матері вже на схилі її віку. І це записування було до того приємне, що «сльози наверталися од радості».
Про вплив натурального сільського життя на сферу відчуттів, про його вплив на формування естетичних і морально-етичних смаків та уподобань скаже нам оцей уривок з роману «Зачарована Десна»: «Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоною дзюбкою скубе за штани... Неприємно, як батько приходить додому п'яний і б'ється з дідом, з матір'ю або б'є посуд. Неприємно ходити босому по стерні... дивитись на великий вогонь... А от приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки... Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі».
Ці слона міг написати лише розумник, мрійник і поет. Таким і був Сашко, майбутній творець світового поетичного кіно. А опоетизували його натуру пречудові наддеснянські краєвиди.
Школа, омріяна ним і батьком освіта. Вчився Сашко в парафіяльній школі з охотою і був першим учнем. Навчаючись, юнак-романтик линув у своїх мріях то в світ архітектури і мореплавства, то в сферу розведення риб і вчителювання. Перемогло останнє захоплення. У 1911 р. юнак вступає до Глухівського вчительського інституту. Щоб син міг там учитися, довелося батькові відкраяти від серця, тобто продати цілу десятину землі, бо очікуваної і заслуженої стипендії Олександр не дістав. Чому? Можливо, через читання недозволеної літератури. В інституті, який готував обрустелів краю, Довженко вперше познайомився з українськими книжками, виданими у Львові журналом «Літературно-науковий вісник» і газетою «Нова рада». Вони були заборонені, як було заборонено навіть розмовляти українською мрвою.
Одержавши атестат про закінчення вузу, Довженко в 1914 році працює за призначенням спочатку в Кутузівській змішаній вищепочатковій школі, і згодом -у 2-ій Житомирській. Його, людину виняткового обдарування, талановитого оповідача-веселуна і доброго старшого товариша, повсюдно шанували і любили. Він не тільки викладав фізику, географію, історію, природознавство і гімнастику, а й сам, мріючи про Академію мистецтв, брав приватні уроки з живопису, багато малював.
Чимало пережив Олександр у роки німецької, російської і польської окупацій, був у складі 3-го полку армії УНР, бачив смерть на кожному кроці.
Нарешті - омріяний Київ. «Мені так всього хотілося» - ось основне його прагнення тих буремних літ. Заходився було вступати і до Академії мистецтв, і до університету, і до географічного інституту, але зійшлося на комерційному вузі -і то вчився там неповних два роки. Наприкінці 1919-го він знову в Житомирі, працює у губнаросвіті - секретарем і завідувачем відділу мистецтв, а за сумісництвом - комісаром театру імені Тараса Шевченка.На 2-ому році професійного життя Сашко покохав учительку Варвару Крилеву і невдовзі взяв з нею шлюб. Це була любов, варта окремого розділу, до викладу якого і переходимо.