Творча діяльність Олександра Довженка
За більшовиків, в умовах тотальної несвободи літератури і мистецтва, стати справжнім митцем, який всупереч офіційній ідеології стає на захист знедоленого народу, - означало вмерти. А як не вмерти, то йти на компроміси, щоб і під червоними прапорами сказати людям хоч окрушини правди. Довженко вибрав другий шлях, проте і це не влаштувало партію. Хоча «Землею» він завоював цілий світ, саме за те партідеологи і підрізали його творчі крила та й вкоротили йому віку. З одного боку, один з першої десятки кіномитців світу, а з другого - вигнанець з вовчим білетом.
Зневажений політичним звинуваченням за «Землю» Довженко в 1930 році в тяжкому стані виїхав із своїм оператором Данилом Демуцьким за кордон, їх захоплено вітали в Берліні, Празі, Парижі, Лондоні, де з аншлагом йшов перегляд «Звенигори», «Арсеналу» і «Землі». Успіх був колосальний, преса десятками, сотнями статей захлиналася від пієтетних оцінок. Виник у Довженка благородний намір поїхати в Голівуд, аби зустрітися з Чарлі Чапліним. Але влада не пустила його в США і цього разу, - і довелося вертати назад, за залізну завісу. Одна паризька кінофірма пропонувала знаменитому кінорежисерові працю, але тут Довженко і сам собі заборонив: без України він не уявляв собі життя. Та повернення на Батьківщину не дало жаданого результату. З одного боку, Довженко, натхнений на Заході звуковим кольоровим стерео-широкоформатним кіно, загорівся і леліяв громаддя творчих задумів, про що в листі до друга пише так: «Мені хочеться жити сто літ сотнями життів, робити це все і бачити, бо це буде більш ніж кіно». Але критикани-кон'юнктурники не вгавали і далі розпинали його за «Землю», а їх «цілий табун і риють паршивими рилами» (з цього ж листа). І тоді настала пустка, страшенна пустка. Пустка і депресія, про що читаємо в цьому ж листі:
«Я... нелюдськи втомився. У мене втомилося серце. Я вже не ходжу так швидко, як колись. І зовсім перестав сміятися». У 36 років Довженко - хвора на серце людина, фізично і психічно знищена. У тридцять шість! Не маючи до чого докласти рук, йому хотілося втекти від цієї запаморочливої радянської дійсності. Борсаючись між пристрасним потягом до «чистого золота правди» і фальшивою правдоподібністю радянського кіно, він виконує державне замовлення на фільм про будівництво Дніпровської ГЕС («Іван»). Дійсність чорна, а в кіно стільки рожевого, хоча було немало справжньої поезії: і неозорі степові простори, і могуття Дніпрової стихії, і пісня широка, сердечна в цьому першому звуковому фільмові Довженка, напоєному сонцем і наповненому тяжкою працею спролетаризованих українських селян. Але і на цей фільм, що оспівував більшовицьку індустріалізацію, посипалися безупинні удари лакуз-пристосуванців - і в 1933 році припинилося його демонстрування. Довженко в умовах партсвавілля не міг ні писати, ні знімати («я порожній... повний почуття огиди і безконечного жалю»). І коли йому «порадили» покинути Київ і оселитися у Москві, він у момент втрати душевної рівноваги погодився на це, ще не відаючи, що розлука з Україною - вже назавжди.
Але треба було хоч щось робити. Зрештою, треба було за щось жити. І режисер мусив пристати на «дружню пораду» їхати на Далекий Схід знімати фільм «Аероград». Та знімаючи цей чужий для його серця мотив, Довженко тужить за справжньою, близькою його душі темою про українське козацтво: він береться до сценарію за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Та на перешкоді став Йосип Джугашвілі: він, розриваючи серце митцеві, наказав знімати фільм про «героя» громадянської війни Миколу Щорса.Робота над фільмом «Щорс» припала на час єжовщини, йшов нещадний 37-ий, коли були репресовані тисячі щонайкращих з-поміж інтелігенції і командного складу армії. У фільмі був знятий епізод з Іваном Дубовим, командиром Київської стрілецької дивізії, уже й пісню склали «Щорс веде залізні лави, з ним товариш Дубовий», аж тут надходить приголомшливе повідомлення про арешт Дубового. Це було страшніше від удару грому - Довженко важко захворів на стенокардію, перервав роботу над фільмом і виїхав на лікування. Через те «Щорс» знімали аж чотири роки. Умови праці важчали - наростали інтервали між Довженковими фільмами. Перші три фільми («Звенигора», «Арсенал», «Земля») появлялися щороку; між «Землею» та «Іваном» інтервал у два роки, між «Іваном» і «Аероградом» - три, між «Аероградом» і «Щорсом» - чотири. Трагізм доби не давав вільно дихати, і хода творчості генія ставала все більш аритмічною, як і биття його серця. Прийшло розчарування у високих комуністичних ідеалах, в партійних лозунгах, дала тщщину навіть фанатична віра в Сталіна. Малась надія, що виконання партійного замовлення («Щорс») дасть йому перепустку до праці над «Тарасом Бульбою». Але омріяне Кремль відсунув набік спочатку замовленням на документальний фільм «Звільнення» (про «визволення» західно-українських земель), а потім вдарила війна - цим було перекреслено найсвітліші Довженкові надії на істинно «свій», істинно український фільм. Отже, як режисер національного кіно Довженко фактично скінчився на «Щорсі», бо всі наступні фільми за його кіноповістями («Повість полум'яних літ», «Поема про море», «Зачарована Десна») були поставлені чужою, московською рукою. Виняток -«Україна в огні», але про це окрема розмова. Буде ще «Життя в цвіту», але то не Україна. Були, правда, зняті Довженком ще два фільми - «Битва за нашу радянську Україну» і «Перемога на Правобережній Україні», але то була кінодокументалістика, до того ж сфальсифікована партійною цензурою. І був ще фільм «Країна рідна», зроблений на прохання вірменських друзів, але він чомусь на екрани не вийшов. А шкода, бо, як розповідають очевидці, це була кінопоезія найвищої проби, хоч і документальна.
Брав Довженко участь у так званому визвольному поході в Західну Україну. І побачене вразило його незмірно. Багаті міста і села, ошатні будинки, здебільшого криті бляхою, високий життєвий рівень, люди гарно зодягнені, десятки українських музеїв, театрів, гімназій, понад 100 україномовних часописів - усе це так контрастувало із злиднями і русифікацією на Сході України. А коли майже відразу з «визволенням» розпочався червоний терор, масові арешти і вивезення на Сибір, Довженко втратив весь спокій і вирішив написати книгу про те, як нас (східняків - Б.С.) «вознена виділи. Про цю трагедію написати б роман на три тисячі градусів температури і вилити в ньому увесь свій біль...» Але трагедія не була написана - і це теж трагедія.