Творча діяльність Олександра Довженка
Українське кіно тоді лише "спиналося на ноги. У 1924 р. виходять перші українські фільми: «Остап Бандура» Володимира Гардіна, «Укразія» і «Тарас Шевченко» Петра Чардиніна. Піднімали крила для лету режисери Юрко Стабовий, Фавст Лопатинський, Микола Надемський, Арнольд Кордюм та інші, актори Марія Заньковецька, Степан Шага-йда, Мар'ян Крушельницький, Юрій Шумський. І все ж то ще не було українське кіномистецтво в національному розумінні. Українське кіно чекало на прихід творця-реформатора. І він прийшов: то був Довженко.
Дебютував Довженко як кінодраматург і кінорежисер кінокомедією «Вася-реформатор», за нею - «Ягідка кохання» і «Сумка дипкур'єра». Це був цілий кіноуніверситет, в «стінах» якого молодий режисер виробив свій стиль праці: ставити фільм самому, за власним сценарієм, і третє - фільм має бути односерійним. Усі ці триєдині самовимоги Довженко повністю втілив уже в кінофільмі «Звенигора», творі наскрізь поетичному. У самоспогадах про цей фільм читаємо: це «одна з найцікавіших робіт. Я зробив її якось одним духом - за сто днів» - в той час, коли кіносценарії пишуть і кінокартини ставлять роками. Фахівці досі дивуються, як це Довженко зумів на 1799-и метрах кіноплівки вмістити мало не всю тисячолітню історію України, яку розповідає своїм онукам, Павлові і Тимошеві, символічний дідуган Невмирущий як романтичну легенду про пошуки скарбу, про чвал вершників над Звенигорою, пускання вінків на воду. Це був перший справді національний кіновитвір, яким закладено основи українського кіномистецтва. Так почалася українська епоха в світовому кіно.
Висока культура може постати тільки як продовження і розвиток минулого. Саме тому в «Звенигорі» і показано Україну від прадавніх часів аж до наших днів. Навколо панувала зневага до історичних традицій, а Довженко дерзновенно заявляє: «Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу».
Наступний фільм Довженка - «Арсенал», яким він торкнувся болючої рани України - поразки УНР. Цим яскраво політичним, пробільшовицьким твором, який недвозначно засуджував ідеологію українського націоналізму, режисер об'єктивно схвалив, підтримав тоталітарний окупаційний ")ежим на Україні. Митець, на жаль, стоїть тут на боці повсталих проти Центральної Ради робітників «Арсеналу». Але це не була кон'юнктура. Безсумнівно висока художність фільму підводить нас до висновку про щирість його автора. Він так тоді мислив. Чи було це національним самогубством Довженка? Об'єктивно - так, бо він не лукавив, суб'єктивно --ні. Політичне - так, в мистецькому плані - ні, бо творчих знахідок у фільмі безліч. Успіх «Арсеналу» зумовлений зйомками багатьох кадрів знизу, з переміщенням горизонтальної осі камери, експресіоністичні образи (наприклад, крик Тимоша в останній сцені), використання здобутків художньої фотографії, зокрема Данила Демуцького, поетизація пейзажу, численні кінометафори, прийом гальмування дії психологічними паузами тощо.
За «Арсенал» офіційна критика поставила нашого кінорежисера поруч з Сергієм Ейзенштейном та Всеволодом Пудовкіним, хоча насправді Довженко був першим - зараз це загальновизнано. Про цю пальму першості Сергій Плачинда сказав так: «Хоча дорога стелилася попереду рівна й широка, проте... він рішуче зійшов з гладенької дороги й крізь нетрі та чагарі заторував власну стежку до вершин. І вже ніщо не могло зупинити сміливця: ні колюче терня, ні скелясті крутосхили, ні глибокі урвища. Він здіймався все вгору і вгору. «Божевільний!» - жахалися одні, що спокійно дибали гостинцем. «Відчайдушний!» - захоплено вигукували інші, які вже готувалися рушити й собі услід за сміливцем. «Щасливий!» - зітхали ті, що через свою кволість, несміливість чи полохливу вдачу не могли йти за першопрохідцем».Перед Довженком на весь зріст постала дилема: чи можна залишитись вірним своєму народові, ставши комуністом? З одного боку, його приваблювали обіцяні новим ладом нечувані масштаби соціальних перетворень, а з другого - він показує самобутнє духовне життя українців, чуже тим новаціям. З одного боку, він вітає національно-визвольний рух на Україні, з другого - різко засуджує уряд УНР за кволість керівництва цим рухом. З одного боку (правда, лише в перші роки революції), він був чистим комуністом, а з другого -українська стихія так глибоко з діда-прадіда була вкорінена в його психіці, що він об'єктивно органічно був ворожий усьому совєтському, комуністичному. І саме тому українські кола звинуватили його в зраді національних ідеалів, а більшовики приписували йому український буржуазний націоналізм. Бо в житті не буває, щоб сіно було ціле і коза сита. Так настало внутрішнє роздвоєння між голосом сумління і компромісом із більшовицькою деспотією.
І все-таки Довженко не продав душу дияволу навіть в «Арсеналі», а довів, що це душа українська. На підтвердження один-єдиний абзац із сценарію цього фільму:
«Гуде, лунає, заливається багатоцерковним дзвоном столиця України. Вся Софійська площа... захаращена народом. Кого тільки немає на історичній площі! Офіцери і навіть генерали, ... чиновники.., студенти, ... тисячі обивателів міста. Урочистим гулом гудуть дзвони. Сорок і ще чотири могутні київські ієреї на чолі з митрополитом в сяючих ризах... хресний хід рушив з собору через знамениту браму на площу... Увесь цей хресний хід, сповнений таємничої врочистості, хор гучних голосів і передзвін близьких і дальніх монастирів та соборів сколихнув серця майже всіх присутніх з такою силою, що багато хто почав плакати від зворушення».