Економічне районування та територіальна структура н-г України

Початок її було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К.Г.Воблого. В основу виділених ними районів було покладено об'єднання адміністративних областей, які визначали¬ся спільністю економіко-географічного положення, особливостя¬ми формування господарства у минулому і сучасною його спеціа¬лізацією. Вони виділили п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Вороши-ловградська, Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненсь¬ка, Волинська, Чернівецька, Закарпатська),(У складі Київської області на той час ще була і територія майбутньої Черкаської об. Кримська область була ще у складі Російської Федерації; Ізмаїльська область об'єднал Одеською, а Дрогобицька - з Львівською).

Якщо врахувати виді¬лення Подільського району, яке відбулося пізніше з областей Центрального (Вінницька, Кам'янець-Подільська) і Західного (Тер¬нопільська) районів, і виділення Придніпровського району з об¬ластей Південного - Східного району (Дніпропетровська і Запо¬різька), то ця мережа довела свою життєздатність. Вона збіль¬шена до семи районів, які тепер становлять основу мережі еко¬номічних районів України.

В 1957 р. у зв'язку з переходом від галузевого до територіаль¬ного планування розвитку народного господарства СРСР була за¬тверджена нова мережа, яка складалася з економічних адмініст¬ративних районів. За цією мережею на території України було виділено 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. З метою укруп¬нення економічних адміністративних районів А. Т. Діброва в 1958р. запропонував мережу з 6 основних економічних районів: Донбасу, Промислового Придніпров'я, Північно-Східного, Цент¬рального, Західного, Причорно-морського.

У зв'язку з подрібненістю території України економічними районами та значним збільшенням управлінського апарату Держ-план України укрупнив у 1962 р. економічні адміністративні ра¬йони і зменшив їх кількість з 14 до 7.

До мережі цих районів увійшли:

Донецький (Донецька і Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоград¬ська області);

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Черні¬вецька області);Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франків¬ська, Закарпатська області);

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Крим¬ська області).

Ця мережа економічних районів більш об'єктивно відобража¬ла реально існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька область, яка пізніше цілком обгрунтовано бу¬ла віднесена до Карпатського економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами генеральних еконо¬мічних районів, виділених на Україні в 1963 p., коли процес укруп¬нення економічних районів відбувався на всій території Радянсь¬кого Союзу.

В результаті була затверджена мережа з 18 великих економіч¬них районів і одного середнього (мезорайону) - Молдавської РСР. За цією мережею на Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Захід¬ний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей).

Виділення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважли¬віших крупнорайонних загальнодержавних завдань при розробці (Планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил, як у старих районах, так і особливо - в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення вели¬ких баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і тех¬нічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіро¬олійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.