Економічне районування та територіальна структура н-г України
У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі ви¬робництва з метою більш повного використання місцевих ресур¬сів і зменшення обсягів девізної продукції з інших районів.
Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300-500 тис. км2. В країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікро¬райони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжга¬лузевих районів).
Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підра¬йонами великих економічних районів. Це територія однієї неве¬ликої країни чи адміністративної області, краю, автономної рес¬публіки, тобто це територіальні одиниці економічного району¬вання. Об'єктивною основою цього районування виступає тери¬торіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах ве¬ликих (інтегральних) економічних районів.
На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних ра¬йонів основну районоутворюючу роль відіграють великі багато¬функціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисло¬вими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.
Середні економічні райони об'єднуються у великий економіч¬ний район зоною районоформуючого впливу великих регіональ¬них центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх під¬приємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюєть¬ся не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвит¬ку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.
Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтег¬ральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з низо¬вим адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів.Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єк¬тивних факторів. Це пов'язано з тим, що економічна основа сусід¬ніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств міс¬цевого значення з їх сировинними зонами, а також територіаль¬ною організацією і управлінням всього господарства, яке здійс- нюється районними центрами. В цих районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих районів можуть бути розташовані і підприєм¬ства міжрайонного значення, які впливають на формування облас¬них господарських комплексів і внутріобласних підрайонів.
Низові адміністративно-господарські райони в умовах плано¬вої системи розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.
5. МЕРЕЖА ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ УКРАЇНИ
Економічне районування України на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова.
Перша спроба виділення економічних районів на Україні була невдалою. За проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний - в основному сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний економічний район.
У довоєнний період для внутріреспубліканського планування територію України поділили на частини на основі об'єднання у великі групи адміністративних округів. Але в зв'язку з нестабіль¬ністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.
Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізував¬ся адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилось об'єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалась на¬уково більш обгрунтована розробка мережі економічних районів.