Аграрна політика України на шляху інтеграції у світове середовище

Україна має значний потенціал аграрного виробництва. Її земельні ресурси становлять 42 млн. га сільгоспугідь з переважно родючими ґрунтами чорноземного типу. Проте наявний потенціал використовується не більш як на третину. Однією з причин цього є низька економічна ефективність аграрного виробництва. Про це свідчать, зокрема, велика частка населення, зайнятого в агропромисловому виробництві (далі АПВ), та низька продуктивність праці. Якщо у країнах ЄС потреби в сільськогосподарській продукції задовольняють близько 5% загальної чисельності робочої сили, у США – 3%, то в Україні – близько 22,7%, або 4,8 млн. чоловік. На одного працівника у сільському господарстві України припадає річна валова додана вартість в 2500 USD, що у 8–16 разів менше, ніж у розвинутих країнах світу.

Таке явище стало наслідком як системної економічної кризи у країні, так і надзвичайно повільного й суперечливого процесу реформування АПВ. Навіть досягнуті, починаючи з 2000 року, позитивні зрушення істотно не змінили його економічно складного становища: основні показники сільськогосподарського виробництва нижчі від рівня 1990 року; залишаються складними соціальні проблеми – життєвий рівень селян наближається до критичної межі, оплата праці у сільському господарстві набагато нижча, ніж в інших секторах економіки, і становить у середньому 147 грн. на місяць, тоді як у промисловості – 406 грн., а в середньому по Україні – 305 грн.; не відбулося становлення ефективного власника.

Головною рисою аграрної політики в Україні у даний час є стан реформованості з певною невизначеністю стратегії ринкових перетворень, внаслідок чого сільське господарство й надалі залишається на роздоріжжі загальних дискусій щодо переваг велико- та дрібнотоварного виробництва. Не зважаючи на суттєві зміни в функціях Міністерства аграрної політики, управління сільським господарством загалом все ще не набуло ринкового характеру. Реальний шлях оздоровлення сільського господарства України i головне завдання держави полягає, по-перше, у завершенні структурно–інституціональної визначеності побудови сільського господарства, по-друге, в запровадженні раціональної системи державного управління та його підтримки й, по-третє, у переході до економічних (опосередкованих ринковими, біржовими механізмами) методів регулювання обсягів агропромислового виробництва.Слід зазначити, що останнім часом в економічній літературі розгорнулася дискусія щодо визначення ролі держави у розвитку АПВ. Деякі економісти–аграрники відстоюють такі методичні підходи, коли в сучасних економічних умовах необхідно широко використовувати тільки переваги ринкової теорії управління, яка ґрунтується на принципах лібералізму, тоді як інші на основі оцінки реального стану виробничих процесів в аграрному секторі виступають за державний вплив на АПВ. На нашу думку, варто погодитися з тими вченими–економістами, які стверджують, що на етапі переходу до ринкової економіки пріоритетне значення повинно мати державне регулювання економіки. Його оптимальне поєднання з ринковими регуляторами в сучасних умовах зможе забезпечити найбільш прискорений вихід аграрного сектора, передусім сільського господарства, з кризи.

Ми також поділяємо думку вчених, згідно з якою для кожної конкретної країни у певний період її історичного розвитку складається одна з трьох типових ситуацій: 1) існує дефіцит сільськогосподарської продукції; 2) попит на неї і пропозиція відносно збалансовані; 3) пропозиція сільськогосподарської продукції перевищує попит на неї. Зрозуміло, що у всіх випадках держава не може проводити однакову політику відносно аграрного сектора. Перша і третя ситуації потребують активнішого втручання держави в аграрне виробництво. В Україні за останні роки з’явилася загалом позитивна тенденція нарощування виробництва сіль господарської продукції, тому в найближчому майбутньому роль держави та її органів повинна бути особливо активною і спрямованою на його стимулювання й збільшення пропозиції товарної продукції.

З другого боку, механізми державного регулювання АПВ України проявляються в аграрній політиці, яка розглядається нами як постійний процес управління аграрним сектором економіки з метою забезпечення його ефективного, конкурентоспроможного розвитку по одному або одночасно кількох політично задекларованих, економічно забезпечених і соціально захищених напрямах.

Інструменти аграрної політики, що використовуються державою, можна об’єднати у чотири групи: нормативно–правові; фінансово–економічні; організаційно–адміністративні; соціально–психологічні.

В організаційно-господарському, виробничому розумінні особлива роль у системі агропромислового виробництва належить сільському господарству оскільки саме воно є головним споживачем матеріально–технічних ресурсів промислового походження, водночас будучи визначальним постачальником сільськогосподарської сировини для переробної промисловості. Одночасно в соціально–економічному розумінні роль сільського господарства визначається тим, що його фінансово-економічне становище цілком залежить від рівня і співвідношення цін, за якими воно придбає ресурси й продає вироблену продукцію, а також тих розцінок і тарифів, за якими оплачує різноманітні промислово–виробничі послуги.