Аграрна політика України на шляху інтеграції у світове середовище

Через стрімкий спад родючості ґрунтів нині мільйони гектарів (орних, розташованих на крутих схилах, еродованих) угідь потрібно вивести зі складу орних земель — заліснити, перетворити на перелоги, пасовища, сіножаті, мисливські угіддя. Отже, постає проблема негайного скорочення площ орних земель. Проте її розв’язання ускладнюється тим, що земля вже приватизована.

Передача у власність селян еродованих, малородючих земель була принциповою помилкою — адже лише держава має технологічні ресурси для належного використання цих земель.

Протягом останніх років внаслідок безгосподарності, орієнтації на швидкий, короткостроковий результат у багатьох господарствах повністю ігнорувалися вимоги сівозміни. Під соняшником, який виснажує землю, посівні площі за останні десять років майже подвоїлися, особливо швидко зростаючи в селянських (фермерських) господарствах. Слід зазначити, що у багатьох зарубіжних країнах посіви цієї культури регламентують, зберігаючи родючість землі.

Загалом, екологічні чинники не сприяють проведенню аграрної реформи. Внаслідок помилок, допущених у її ході, й без того складні проблеми екології землекористування загострилися ще більше. Розораність ґрунтів досягла критичної межі, знижується їхня родючість, не виконуються елементарні вимоги сівозміни. Держава не приділяє належної уваги «розвитку технологій раціонального та екологічно безпечного землекористування» — одному із визначених 00Н базових принципів політики розвитку аграрної сфери на 2000–2015 роки.

Соціальні чинники визначають рівень підтримки заходів аграрної реформи на селі, ступінь підготовленості селян до опанування нових технологій виробництва й управління. Не випадково «підвищення освітнього рівня сільгоспвиробників» 00Н відносить до базових принципів політики розвитку аграрної сфери на наступні 15 років – без цього неможливо досягти успіху аграрної реформи, як не можна забезпечити й ефективного землекористування. Соціальні проблеми – низький рівень життя, безробіття, зниження народжуваності тощо – є найбільш гострими на селі.Господарства–правонаступники КСП, орендуючи землю у селян – колишніх їх членів –, відмовляють багатьом із них у працевлаштуванні. Це зумовлено занепадом виробництва, різким скороченням посівних площ і поголів'я худоби. Проте офіційна статистика зростання сільського безробіття не фіксує, адже селяни відтепер є власниками землі. Їх не реєструють як безробітних, а отже, вони не мають права на допомогу по безробіттю. За розрахунками фахівців, серед жителів села кількість незайнятих (повністю або частково) сягає 3 млн. осіб.

Середньомісячна зарплата в сільському господарстві становить менше половини її досить низького рівня у промисловості. В середньому по Україні у 2002 році була 175 грн. на місяць, а в зоні Лісостепу – 167 грн. Найнижча заробітна плата у даному регіоні в Тернопільській (118 грн.) і Чернівецькій (121 грн.) областях, а найвища – у Харківській (242 грн.) і Київській (233 грн.).

Зменшується частка оплати праці в структурі доходів сільських жителів: її питома вага скоротилася вдвічі, натомість основною статтею доходів стали надходження від підсобного господарства. Витрати на оплату праці в структурі витрат сільськогосподарського виробництва знаходяться на неприпустимо низькому рівні й становлять лише 14,9% (разом з відрахуваннями на соціальні потреби 17,4%), тоді як у 1990 році вони були 37,8%.

Соціальна сфера села перебуває в занедбаному стані. У більшості сільських районів відсутнє регулярне транспортне сполучення, елементарна медична допомога стає все менш доступною для селян. Десятки тисяч сільських дітей не відвідують школу, навіть початкові класи — це завдає непоправної шкоди формуванню людського потенціалу, здатного використати переваги вільного господарювання на землі.

Ситуація не поліпшується, а погіршується, оскільки значна кількість соціальних об'єктів перебуває на балансі збиткових підприємств. У комунальну власність передано лише третину шкіл і лікарень, інших соціальних об’єктів – ще менше

Значної гостроти набула демографічна проблема села: скорочення чисельності й старіння сільського населення відбуваються швидше, ніж у країні в цілому, зростає плинність кадрів, особливо працівників соціальної сфери.

За період з 1990 по 2000 рік сільське населення зменшилося від 16,9 до 15,8 млн. чоловік, або на 6,6%, тоді як скорочення міського населення становило 4,4%. Серед сільських жителів тільки 50% працездатного віку, в той же час серед жителів міст їх налічується понад 60%.

Отже, соціальні чинники є вкрай несприятливими для реформування АПК. Аграрна реформа не розв’язала соціальних проблем села, а швидше навпаки, загострила більшість із них.