Аграрна політика України на шляху інтеграції у світове середовище

Аграрний сектор у всьому світі – важливий сектор економіки, де державне втручання є швидше закономірністю, ніж винятком. Для цього існує багато причин. Специфічні причини державного втручання в аграрне виробництво з часом змінюються, так само, як і природа політичних, соціальних та економічних середовищ, у межах яких функціонує сільське господарство. Такі дії держави називаються її аграрною політикою. Політика характеризується цілеспрямованими, послідовними діями, на відміну від випадкових і непостійних видів діяльності, які притаманні приватній фірмі або індивідууму. Політика включає планування, що базується на певних звичаях, цінностях та цілях, а також на порівнянні витрат і прибутків, пов’язаних з прийняттям того чи іншого плану. Елементи політики – цілі, які можуть бути встановлені, засоби для досягнення цих цілей, виконавчі органи, такі, як агенти чи агенції, що активізують та контролюють згадані засоби, а також обмежувальні фактори, які існують при виконанні заданого плану чи програми.

Економічна політика – це послідовні державні заходи у процесі регулювання й досягнення національних інтересів. Вона є продуктом як економістів, так і політиків. Економічна політика впроваджується законодавчими державними програмами, що приймаються представниками політичної еліти, які діють в інтересах громадян країни і які були обрані ними шляхом голосування. Державна політика, на відміну від приватних дій індивідууму, сім’ї чи організації, включає окремих осіб як громадян країни; групи та організації з політичними цілями, а також державні структури на районному, національному і міжнародному рівнях. Діяльність держави впливає на всіх без винятку. Вивчення державної політики охоплює не тільки всі дисципліни щодо порядку прийняття політичних рішень, але й включає політичні системи, на яких базуються дії урядів.

Розрізняють певні стадії, послідовності прийняття політичних рішень у демократичному суспільстві. Процес починається з того, що відчувається необхідність змін у поточному стані державного регулювання. Другий етап охоплює формування публічного усвідомлення та інформованості суспільства, що певний стан речей може і повинен бути змінений. Третій, коли потрібне громадянське схвалення запропонованого виду політики чи політик поряд із супутніми державними діями для адаптації й впровадження змін. Четвертий – це оцінка та аналіз, або огляд, який може бути на будь-якій стадії прийняття політичного рішення, чи як додатковий етап переогляду політики. У процесі прийняття політичного рішення застосовують концепцію інкременталізму, в якій кожне нове рішення додають до попереднього. Політику будують крок за кроком, або рішення за рішенням. Правильні рішення в минулому, так само, як і помилки, є фундацією поточних чи майбутніх дій держави, іншими словами, її політики.

Аграрна політика – важлива й невід’ємна складова державної політики – може бути визначена як державне управління розвитком агропромислового виробництва по одному або одночасно кількох політично задекларованих, економічно забезпечених і соціально захищених напрямах. Вона охоплює всі державні рішення, які впливають на діяльність індивідуальних виробників та фірм для визначення, що виробляти, як виробляти і для кого. Розуміння аграрної політики потребує знання не лише політичного процесу прийняття і затвердження нових законів, але й економічної суті та їх результатів як для виробників, так і споживачів сільськогосподарської продукції.

Можливості для державного регулювання дуже широкі:

1. Основною прерогативою держави є її законодавство. Налагодження оптимального функціонування державних та приватних інституцій – одне з головних урядових завдань, які не можуть бути розв’язанні тільки за рахунок ринкового саморегулювання. Класичною аграрною проблемою є земельна реформа і розподіл прав власності. Ось чому в Україні одним із найважливіших політичних рішень залишається приватизація землі.

2. Держава також може поліпшити функціонування аграрного сектора наданням послуг та соціальним забезпеченням. Прогресивні типи аграрних політик ті, які покликані вдосконалити інфраструктуру продовольчої системи. Серед них протягом останніх років виділяють такі: розвиток аграрної науки та екстеншен, що фінансуються державними структурами; різноманітні програми охорони природних ресурсів, особливо консервація ґрунтів і водних ресурсів; використання зовнішніх ринків для експорту аграрної продукції власного виробництва, що поліпшує національний баланс експорту та імпорту разом з освоєнням ринків для збуту надлишків виробленої продукції та ін. Загалом сучасні типи аграрних політик спрямовані на поліпшення навколишнього природного середовища або сприяння діяльності індивідуального фермера чи споживача.Нарешті, держава може безпосередньо впливати на функціонування аграрних ринків. Аграрна політика має відношення до двох широких вимірів ринків – ринку сільськогосподарських ресурсів, через який аграрний виробник забезпечується усім необхідним для виробничого процесу, і ринку сільськогосподарських продуктів, на якому відбувається процес обробки й подальшого просування харчових продуктів до національних і зарубіжних споживачів. Державна політика на ринку ресурсів охоплює використання землі та інших природних ресурсів, аграрний кредит, промислові вироби для сільського господарства, а також трудові ресурси, що задіяні у всіх секторах аграрного виробництва. Політика на товарному ринку включає широкий спектр законів і державних регулятивних дій, які застосовуються на зазначених ринках. Наприклад, це стосується таких питань, як саморегульовані ринки, або заходи підтримки цін з одночасним контролем рівня виробництва і маркетингу; торговельні угоди у міжнародній торгівлі, субсидії, тарифні та нетарифні обмеження; субсидування цін для споживачів і питання, які пов’язані з врегулюванням таких процесів.