Мiсце протестантизму в нацiонально-культурному русi XVI - першої половини XVII ст. (шкільництво, книгодрукування, розвиток мови)

Пiклуванням про рiдну руську мову, занедбану суспiльством, спричинена поява незавершеного перекладу Євангелiя (були перекладенi Євангелiя вiд Матвiя, Марка i початок Євангелiя вiд Луки) бiлоруського шляхтича Василя Тяпинського (вiдомого ще на прiзвище Омелянович — вiд мiсцевостi його володiнь у Мiнському повiтi50). Конфесiйна приналежнiсть Тяпинського в iсторiографiї остаточно не визначена. Натомiсть маємо данi про його участь в арiанських синодах у Люблiнi та на Пiдляшшi51. Вiдомо також, що за взiрець перекладу вiн взяв Новий Заповiт С.Будного. У передмовi до свого твору (з’явився не пiзнiше 1570 року) Тяпинський недвозначно вказує на патрiотичну мету здiйсненої працi: “абы... власным языком роускимъ вдроуку вышла... зъ зычливости кумоеи отчизне”. Перекладач визнає, що витратив на друк значнi кошти, не маючи матерiальних можливостей i фiзичних сил завершити роботу, яку, на його думку, мусила виконати свiтська i церковна влада. “Бы то властнеи учинити пристоело митрополитове владыки инихто зучоных через так многiи час нехотъли... ибымитеж, ижем то не влох не нъмець або не доктор иниякiи постановеныи межи попы. але з чого бы мъли пана звыкриканемъ фалити ирадоватсе же зъих посредкоу русинъ их имъ своеи руси оуслугуючии”52. Тяпинський гостро критикує елiтарну верству, котра зневажає рiдну мову, не дбає про її розвиток: “Ато небезвеликое се потребы чинит тая бо тепер межи ними яко устала, яко загинула... Бо ахто богобоиныи не задержитъ натакую казнь божiю гледечи, хтобы не мусил плакати. видечи так великих княжат, таких панов значных. такъ много деток невинных мужов зжонами втаком зацномъ руском азлаща перед тым довстаинном оучоном народе. езыка своего славнаго занедбане...”. Замiсть суспiльно-корисного життя, служiння Батькiвщинi, пiклування про освiту i науку шляхтичi марно тратять і свiй час, i свої маєтки. Не вiдстає вiд них i церковна iєрархiя, “иж итые што се межи ними зовут духовными, иучители”. Вони занедбали не тiльки школу, науку, пастирськi обов’язки, а й Слово Боже, яке проповiдують чужою народові мовою: “Оная ясная их вслове божьем мудрость... на ее мъстъце... такая оплаканiя неуметность пришла... ани школы тоу науце его нигде не мают... алзаща вслове божимъ встыдают”53. Надзвичайно зворушливо звучать цi вболiвання автора, нагадуючи православний полемiчний твiр “Пересторога”.

У приклад шляхтичам i священикам Тяпинський ставить простий народ, котрий з давніх-давен береже рiдну мову як головну духовну святиню. Пiклуються про неї iнші слов’янськi народи — серби, македонцi, волохи, болгари. Ще зовсiм недавно, говорить Тяпинський, i руська мова була “окраса и оздоба”; сусiди звертались до русинiв за наукою. “...яко тобыл зацныи славныи острiи довстипным народ их вумеетности... яко многократ постороннiе учоные народы их мудрость мусели похвалят. и овнем се отнихъ оучат”. Тепер же на Русi навiть Слово Боже у занедбаннi, бо те, що перекладено “з грецкое” (очевидно, церковно-слов’янськi переклади.- В.Л.), “трудно зрозуметь”. Автор звертається до прикладу європейських народiв, якi перекладають Бiблiю рiдною мовою, пiднiмаючи свою культуру. “...яко то инаоко бы се усмотрети могло и нам недалеких влохов немцов поляков французов ганликов гишпанов. а коротко мовечи всих на свете христiянсъких народов вслове божьемъ прозръвши. сами одни толко того бы доказали. же подлуг науки апостольское своим влосным языком оттак давного часу слово боже выложили имели инам зоставили. Вчом иные вси народы их прикладом, ледве се аж затых наших веков обачили. идотого што не без малого забуренiя изображенiя пришли. же слово боже златинских и иных писмъ, своим теж языком прирожоным перекладати ичитати почали”54. Реформацiйно-гуманiстичний мотив цих авторських мiркувань очевидний.Значною подiєю на тлi нацiонально-духовного поступу можна вважати переклад Євангелiя слов’яно-руською мовою, що зробив у 1589 р. волинський шляхтич, социнiанин Валентин Негалевський. Щоправда, твiр дiйшов до нас тiльки у рукописному варiантi, але, судячи з численних примiток, залишених на полях, вiн мав багатьох читачiв. Серед них, наприклад, пресвiтер Леонтiй, священик Гапон, козак запорозький з Канева Гавриїл Крутневич.

Свою мовно-лiтературну спробу Негалевський також мотивує патрiотичною метою. У передмовi до перекладу автор зазначає, що зробив його за порадою багатьох людей, якi прагнуть знайомства i розумiння Слова Божого, “...за намовою и напоминанєм многих ученых, богобойных, а слово Божее милуючих людей, которые писма полского читати не умеют, а языка словенского, читаючи, писмом руским выкладу з слов его не розумеют”. Однак автор мав на увазi не лише залучення своїх читачiв до рідної мови, а й виразну протестантську мету, яка для нього має неабияке значення, — переконати своїх спiввiтчизникiв у необхiдностi самостiйного оволодiння змiстом Бiблiї як важливого кроку у пiзнаннi самого Бога. Не випадково вiн визнає, що свiй переклад адресує “каждому побожному христианину, хотячи его участником властного вырозумения слова Божого вчинити”55.

Важливою пам’яткою української мови i лiтератури є “Крехiвський Апостол” (окремi частини Апостолу з Радзивiллової Бiблiї, знайденi в 20-х роках ХХ ст. у Крехiвському монастирi на Жовкiвщинi), перекладений у другiй половинi XVI ст. мовою, наближеною до народної. Конфесiйна приналежнiсть автора твору (iм’я якого невiдоме) не викликає сумнiвiв. Вже I.Огiєнко переконливо довiв протестантське (ймовірнiше, кальвiнiстське) кредо перекладача, зробивши ґрунтовний науково-лiтературний аналiз пам’ятки. Вона цiкава i своїм змiстом, i численними примiтками на полях (марґiналiями), зробленими автором i читачами твору, i так званими глосами (поясненнями незрозумiлих слiв), i невеличким додатком — апокрифiчним “Листом апостола Павла до Лаодикіян”, переплетеним разом з текстом “Крехівського Апостолу”.

Як зазначає Огiєнко, “багато ознак говорить за те, що пам’ятка готувалася до друку”56, однак дiйшла до нас у рукописному виглядi. Вже застосування марґiналiй та глос свiдчить про обiзнанiсть автора з творами Ф.Скорини i протестантською бiблiйною лiтературою (нiмецькою, польською, чеською), в якiй примітки на полях активно використовують для розтлумачення читачеві змiсту текстiв. Багато коментарiв мiстилося у Берестейськiй Бiблiї, до того ж спрямованих на полемiку з католиками. Чимало “берестейських” коментарiв використав i автор “Крехiвського Апостолу”. Однак його переклад — це, передусiм, самостiйна праця.