Мiсце протестантизму в нацiонально-культурному русi XVI - першої половини XVII ст. (шкільництво, книгодрукування, розвиток мови)
Твiр адресовано православному читачевi. Якщо Берестейська Бiблiя у коментарях до Дiй апостолів вказувала на помилки, зробленi тлумачами при перекладі з грецьких текстів на латинськi, то автор “Крехiвського Апостолу” цi помилки вiдносить до тих, “которыи грецькии книги на словенъский языкъ переклали”. Визнаючи свої запозичення з протестантських бiблiйних творiв (наприклад, Нового Заповiту М.Чеховича), автор водночас використовує й церковно-слов’янськi тексти. Послання апостолів подає у тому порядку, який застосовувався у православних виданнях 57.
Звертаючись до православного читача, автор (а в Огiєнка немає сумнiвiв щодо його українського i православного походження) пропонує нове розумiння Божественних iстин. Останнi полягають не у вшануваннi церков (“штрофуєт глупъство люду оного. которы зле розумеючи о церквах руками будованных хотъли в них бога замкнути”), не у поклонiннi святим (“штож колиб тепер были живи и облачили што ся за хвала образом их дъєть певне бы большей на то кричали”), не у визнаннi Божественного намiсництва папи (“то значит антихреста теперешнего [за] которым стоятъ вси баламутнъ рускiи и орменъскiи”)58. Iстина, за автором, — у прийнятті Христа як особистого спасителя, у вiрi, а не формальних приписах: “Жаденъ не будет збавенъ для учинъков своих, колиж только через х[рист]а збавеньє... усправедливенє єст щироє ласки божей через въру христову, а не через учинки законны”59.
Пропаґандистське спрямування мав також згадуваний апокрифiчний “Лист апостола Павла до Лаодикіян” — вiдомий в Європi твiр антицерковного змiсту, котрий використовували iдеологи опозицiйно-релiгiйних рухiв (наприклад, альбiгойці). У XVI ст. апокриф було перекладено багатьма мовами. Його варiант, вмiщений у “Крехiвському Апостолi”, — це перший руськомовний досвiд. Апокриф розв’язує проблему сотерiологiї, яка вирiшується у протестантському дусi. Так, запорукою спасiння проголошено не дотримання обрядiв, вшанування iєрархiї, а перебування в “умысле Христовом”; життя во Христi протиставлено виконанню церковних приписiв 60.Прикладом поєднання реформацiйно-протестантської свiтоглядної традицiї з нацiонально-мовною слiд вважати також коментарi невiдомого волинського вiльнодумця першої третини XVII ст. , залишенi на полях Острозької Бiблiї (вiд 1581 року). Примiрник було придбано у 1902 р. для Волинського древньосховища61. Коментарi стосуються полiтичних, побутових та, найбiльше, богословських питань, мають полемiчне спрямування. Основний критичний пафос марґiналiй адресовано католицькiй церквi, iєрархiї, папi. У своєму розумiннi церкви автор наближується до протестантського, заперечуючи клiр як посередника мiж Богом і людиною. “Його ченцi тiльки аскети, його священики i владики — вчителi та керiвники церковної громади, якщо гiднi цього своїми знаннями i моральнiстю, але не люди, надiленi особливою духовною владою i наданим у таїнствi священства благодiйним даром”62.
Автор коментарiв виступає як вiдвертий iконоборець, противник церковних обрядiв, зовнiшнього благочестя, вшанування святих, мощiв. Чимало спiльного у нього з поглядами релiгiйних рацiоналiстiв, зокрема, у засудженнi практики поклонiння хресту, заперечення натiльних хрестикiв. При цьому авторська мотивацiя нагадує богомiльську: “Кажетъ каждому свой крестъ [имъти], а не его носити, то есть сам свое терпеніе, то есть укоризну, бесчестя, раны и смерть за имя Христово и за правду его, а не деревянный або сръбръный”. У питаннi спасiння автор коментарiв також схиляється до протестантського вчення :”Присмотритеся, христiане милыи, ...въ единого бога... върти, ...не потребуючи жадных посредников, кромъ единого милого сына его господа нашего Іисуса Христа”63.
На думку О.Фотинського, авторство марґiналiй безумовно належить українцеві, який виховувався у православному середовищi. Дослiдник припускає, що це був ченець, який потрапив пiд вплив антитринiтарної пропаґанди, однак не до кiнця порвав з православною вiрою. Автор коментарiв намагається наповнити віру “новою релiгiйною думкою”, максимально наблизивши її до божественної iстини. Свою спробу волинський вiльнодумець здiйснює не чужими звичайнiй людинi латинською та церковно-слов’янською, а “народною малоросiйською мовою”64. Цим автор коментарiв, по сутi, утверджує рiдну мову як засiб богословського мислення i свiтоглядної полемiки.
Значне поширення в Українi реформацiйно-протестантської лiтератури засвiдчують також “Нягiвськi повчання на Євангелiя”, написанi невiдомим автором у другiй половині ХVI ст. на Закарпаттi. Ориґiнал твору вiдомий зi списку 1757-1759 рокiв, знайденого у Няговi Мараморошської округи (неподалiк Мукачева), що його переписав ченець православного монастиря св.Миколая Михайло Горбенський. В iсторiографiї пiдкреслюється, передусiм, релiгiйно-рацiоналiстична i просвiтницька позицiя автора “Повчань”, його заклик до поширення освiти та її демократизацiї. I хоча питання конфесiйного кредо автора залишається дискусiйним, пам’ятку однозначно вiдносять до реформацiйного руху у Закарпатськiй Українi. Л.Дежьо, наприклад, обґрунтовує це радикальною для тогочасного православ’я позицiєю автора щодо впровадження народної мови у церковний побут i культурний процес. “Автор дотримується прагнення до народної мови так послiдовно, що переводить нею i бiблiйнi цитати, проти чого протестують i тi, хто приймає народну мову як мову проповiдi, наприклад... Iван Вишенський”65.
Дiйсно, автор “Нягiвських повчань на Євангелiя” вiдкрито не виступає проти церкви i православного вчення. Вiн нiбито дотримується багатьох традицiйних поглядiв. Однак у тлумаченнi бiблiйних текстiв, баченнi змiсту церковного i позацерковного життя висловлює думки, якi суперечать офiцiйнiй християнськiй моралi. При пильному аналiзi тексту “Повчань” відчутні протестантськi симпатiї автора. Так, вiн не заперечує iєрархiю i, хоча гостро критикує її, неабияку увагу придiляє розглядовi обов’язкiв iстинного пастиря. Вони полягають передусiм у моральному вихованні, духовному наставництві, учительстві, це автор ставить вище за обряди, церковну службу. Не заперечує він i посту, однак розумiє його не як утримання вiд їжi, а як духовно-етичну категорію — утримання вiд грiха, служiння ближньому, творення милосердя. Поняття духовного посту, висунуте ще Авґустином i мислителями Вiдродження, посiло чiльне мiсце у протестантськiй фiлософiї.Не заперечує автор й iнститут церкви, однак не визнає особливої святостi храму: “Не у тоту церковъ увыйшовъ Христосъ, што руками учинена, али у самое небо, што бы ся явивъ передъ Богомъ дъля насъ”66. Причому, в багатьох мiсцях “Повчань” церкву, за протестантською стилiстикою, названо “збором” (“зъбуръ”). А.Петров висловлює сумнiви щодо православної приналежностi автора ”Повчань”: “Автор... своє однодумство з протестантами засвiдчує замовчуваннями: нiде вiн не посилається на голос або вчення церкви, нi на авторитет вселенських соборiв, нi на авторитет святих отцiв i вчителiв церкви. Навпаки, у багатьох мiсцях вiн повторює i цiлком чiтко, що “правдива вiра”, iстинне вчення Христа пiзнається тiльки “Словом Божим, святим Євангелiєм”67.