Мiсце протестантизму в нацiонально-культурному русi XVI - першої половини XVII ст. (шкільництво, книгодрукування, розвиток мови)
Протестантськi твори знаходили адресатiв не тiльки в реформацiйному середовищi. Наприклад, православнi шляхтичi з Волинi Д. та В.Ощовськi у своїй бiблiотецi мали твори С.Будного, М.Рея, Берестейську Бiблiю44; навiть у львiвського слуги — українця Iвана Борика — чотири з п’яти книжок були протестантських авторів (нiмецького педагога Р.Лорiхiуса, М.Кровицького та П.Гiловського)45. Багато протестантських видань мала Острозька бiблiотека, а в деяких творах, опублiкованих в Острозi, помiтний вплив протестантської лiтератури. Наприклад, прототипом для титульного аркуша острозького Нового Заповiту стала рамка з Лютерових перекладiв “Книги повчань Сiрахових” (Вiттенберґ, 1563) та “Притч Соломонових” (там же, 1535), а виливна прикраса у виглядi маскарона взята з твору Павла Ґжеґожа “Про правдиву смерть, воскресiння i вiчне життя”. Картуш до герба в Острозькiй Бiблiї скопiйовано з картуша у Берестейськiй Бiблiї. При пiдготовцi покажчика до Нового Заповiту використовувались покажчики до перекладу Нового Заповiту Мартiна Чеховича. Особливо популярними в Острозi були твори Симона Будного46.Видавнича дiяльнiсть протестантiв засвiдчує безперечний внесок конфесiї у налагодження i розгортання книговидавничої справи на теренах польсько-литовської держави. Причому, передової за характером i змiстом: вона була спрямована на залучення населення схiдних теренiв Речi Посполитої до надбань європейської культури i науки. Ця дiяльнiсть мала значення i для духовного життя України. У той час, коли православне середовище накопичувало сили для лiтературного процесу, широкої iдейної полемiки з католицькою партiєю, протестантськi церкви, по сутi, вже вiдкрито протидiяли католицькiй пропаґандi через друковане слово. Формуючи елементи гуманiстичної культури, закладаючи основи також і свiтського лiтературного процесу, вони створювали сприятливi умови для становлення української лiтератури, нацiонального прозового i поетичного слова.
Найкрасномовнiшим свiдченням культурного значення протестантської видавничої та перекладацької практики стало її звернення до мовної традицiї православного населення польсько-литовської держави. Йдеться, насамперед, про спроби впровадження протестантськими авторами слов’яно-руської мови при перекладi бiблiйної лiтератури. Ця дiяльнiсть вiдповiдала висхiдним принципам протестантизму у його прагненнi залучити якомога бiльшу кiлькiсть людей до читання i дослiдження Бiблiї, тому вважалася чи не найголовнiшим завданням нововiрчих осередкiв i в Українi.
Своєрiдним наближенням до реалiзацiї цього завдання можна вважати вихiд Радзивiллової Бiблiї (польською мовою володiла бiльшiсть населення Речi Посполитої). У такому ж контекстi потрiбно оцiнювати взагалi всю протестантську лiтературу — i суто теологiчну, i наукову, i свiтську, що друкувалася польською. “Застосування польської мови не завжди зв’язане з полонiзацiєю... часто упускають з вигляду ту обставину, що характерною для епохи феодалізму загальною закономiрнiстю було застосування не своєї, а чужої мови як письмово-лiтературної... Православнi українськi та бiлоруськi автори нерiдко використовували польську i латинську мову, даючи вiдсiч католицькiй пропаґандi”47. Достатньо згадати, що перше видання систематизованого викладу православного вiровчення, що здiйснив реформатор церкви Петро Могила, побачило свiт саме польською. Чимало православних творiв XVII-XVIII cт. також писали польською i латинською мовами, які були загальноприйнятими у православних навчальних закладах, православнiй книговидавничiй i культурно-освiтнiй дiяльностi.
Водночас упродовж XVI-XVII cт. вiдбувався процес удосконалення та диференцiацiї схiднослов’янських мов. Спостерiгалась тенденцiя до розширення сфер використання елементiв української лiтературної мови. Розвитковi цього процесу значною мiрою сприяла перекладацька дiяльнiсть протестантiв. Саме в їхньому середовищi здiйснюються перші спроби застосування слов’яно-руської мови у лiтературно-видавничому процесi.
1562 року у Несвiжi побачили свiт руськомовнi “Катехизис” Симона Будного (виданий за участю Матвiя Кавечинського i Лаврентiя Кришковського) та полемiчний твiр Будного “Оправданнє грiшного чоловiка перед Богом”. Остання праця втрачена i вiдома лише iз жвавої лiтературної полемiки, яку проводили у 60-80-х роках XVI ст. антитринiтарiї. На думку деяких дослiдникiв, Будний мав ще якісь руськомовні праці. Зрештою, автор сам згадує у невеличкому списку, вмiщеному у “Катехизисi”, свій твір “Про святе хрещення i вечерю сина Божого”, написаний “у мовi руськiй”.
Звернімося до “Катехизису”, в якому спостерiгаємо поєднання конфесiйного i культурного начал. Так, з одного боку, це суто протестантське видання, покликане переконати православного читача в iстинностi нової вiри. З іншого боку, твiр є пам’яткою слов’яно-гуманiстичного руху, спрямованого на розвиток нацiональної мови.
На думку видавцiв “Катехизису”, простий виклад основ християнського вчення допоможе потенцiйному читачевi краще зрозумiти догматичнi особливостi протестантизму. Вже у присвятi твору, який адресується синам князiв Радзивiллiв, Будний запевняє: Бог завжди виявляє милостi до людини, одна з головних Його милостей — вiдкриття iстинної вiри. “Черезъ Духа св. и светлость Евангелiя Сына Своего, Отецъ Оный всего милосердья учинити рачилъ, же намъ оную выполъненную вечную обетницу Христа Пана, которую намъ былъ сатанъ въ пропасти Римского и Греческого Вавилона, затливъ слово его святое, нарушилъ, и тайны посквернилъ, знову праве объяснити, а яко пальцемъ оказати, а насъ съ тое Содомы Антихристовой выръвати, опять знову ву истинному Збавителю притегнути рачилъ, которого тутъ въ тыхъ малыхъ новое кузни книгахъ, онымъ славнымъ здавна далеко росъширеннымъ словеньскимъ языкомъ суть накоротце написаны права”45.Акцентуючи на вiросповiдному значеннi працi, видавцi “Катехизису” водночас прагнули зацiкавити читача й iншими цiнностями. У передмовi до твору йдеться про необхiднiсть учення, освiти, без яких неможливе нi спасiння, нi осмислене життя людини. Особливо почесна мета накопичення знань, набуття освiти, на їхню думку, — це пiклування про рiдну мову. Звертаючись до молодих читачiв, Симон Будний пiдкреслює: “абыся ваши княжацкiе милости не только въ чужеземскихъ языцехъ кохали, але быся тежь... и того здавна славного языка словеньского розмиловати и онымъ ся бавити рачили. Слушная бо ръчь есть, абы... того народу языкъ миловати рачили, въ которомъ давъные предъки... славне преднеишiе преложенства несутъ”. Твiр не тiльки запрошує до наук i “замилування” рiдною мовою, а й переконує у необхiдностi гiдного життя, життя на користь батькiвщини, щоб “всимъ иншимъ добрый взоръ и прикладъ давати”49.