Пізній протестантизм (баптизм і євангельське християнство)

Невтомна діяльність Проханова на початку ХХ ст. зумовила певне пожвавлення євангельського християнства в Україні. Так, у 1908 р. в Одесі відбувся з’їзд течії, де взяло участь чотирнадцять представників від дев’яти громад (Одеської, Голтянської, Маріупольської, Харківської, Київської, Катеринославської, Сімферопольської, Севастопольської, Ялтинської). Однак реально громад євангельських християн в Україні було більше. Є відомості про їхнє існування в цей період у Полтаві, Єлизаветграді, Хортиці, містечках Олександрівську, Конотопі, Новомиколаївську, Свято-Лучицьку тощо. Наступний з’їзд відбувся 1909 року у Катеринославі. На ньому обговорювалось питання про створення церковної структури течії. Оскільки ж число прихильників руху з корінного населення було незначним, а центр діяльності знаходився у Петербурзі, ця структура, створена Прохановим у 1911 р. під назвою Всеросійський союз євангельських християн, з самого початку отримала проросійську орієнтацію і не мала суттєвого впливу на релігійні процеси в Україні.

Громади євангельських християн існували також у Західній Україні. Перша з них з’явилась у 1909 р. в Ковелі на Волині внаслідок місіонерства членів Проханівського союзу Й. Горського, Й. Насипайка, Н. Рудзької. У 1910-1912 роках діяли вже громади у Рожицях, Міхаловцях та Мірошині, містах Здолбунові й Рівному. В 1920 р. утворився Союз слов’янських зборів євангельських християн в Польщі, до якого ввійшли поляки, українці, росіяни, чехи, котрі проживали на теренах Західної України. Очолили об’єднання українець О.Ничепорук та росіянин Л. Шендеровський.

Союз у 1933 р. налічував 66 громад майже в усіх повітах Волині та Галичини, мав 181 приміщення та 346 місійних пунктів, нараховував понад дванадцять тисяч віруючих. Союз видавав україномовний журнал “Євангельський християнин” (1938-1939), у редколегії якого був відомий діяч євангельського руху Михайло Подворняк.Водночас на теренах Західної України, Західної Білорусі та східнопольських земель діяв ще один осередок євангельсько-християнського напряму — Союз церков Христових з центром у Кобрині Поліському. Очолюваний К. Ярошевичем та І. Буковичем, він мав філії у Віленському, Новогрудському, Білостокському, Люблінському, Волинському, Поліському, Галицькому воєводствах. За протоколами другого з’їзду, що відбувся у Горичеві Володимир-Волинського повіту 12-14 вересня 1930 р., Союз церков Христових мав 42 громади, молодіжну спілку, жіноче товариство, реґентські курси (у Горичеві) та сиротинець (у Бєльську), впродовж 1926-1938 років видавав російськомовний журнал “Христианский союз” [24]. Його громади підтримували тісні зв’язки із Союзом українських євангельських християн-баптистів.

Незважаючи на те, що в інституційному плані об’єднання баптистів та євангельських християн у першій третині ХХ ст. так і не завершилося, цей період можна охарактеризувати як історію спільного євангельсько-баптистського братства в Україні.

Істотне місце в ньому посідали також братські менноніти. На початку ХХ ст. вони мали ще численні громади, низку товариств, значну кількість освітніх закладів, гуртків, місій, видавали нові журнали та релігійно-біблійні твори, вели активну господарську, а з 1905 року — й політичну діяльність. За ініціативою Ів. Проханова та меннонітського діяча П. Фрізена, наприклад, у 1905 р. створюється ліберально-буржуазна партія “Союз свободи, правди і миролюбства”, центральне бюро якої знаходилось у Севастополі. У своїй програмі партія наближувалась до конституційних демократів.

У першій третині ХХ ст. кількість меннонітів в Україні залишалась ще представницькою: 1928 року налічувалась близько 120 тис. віруючих [25]. Громади, зосереджені у Мелітопольській, Запорозькій, Херсонській областях, діяли вже як досить відкриті суспільству осередки. Меннонітство поступово відійшло від колишньої тактики ізоляціонізму, підтримувало контакти з іншими релігійними об’єднаннями, подекуди — й світськими культурно-громадськими та освітніми закладами. Спостерігалася навіть спроба створити 1928 року Всеукраїнське об’єднання меннонітських громад (його правління, що очолив А.Едінґер, розташовувалося в колонії Марґенау), куди дозволяли вступати протестантам інших національностей. Однак здійснити ці наміри об’єднання не встигло, оскільки вже 1929 року було заборонене.

Помітних успіхів зазнали менноніти й у господарській сфері. У багатьох місцевостях України завдяки їхнім зусиллям розгортався кооперативний рух, організовувалися численні сільськогосподарські артілі. Під головуванням П.Фрезе було створене Меннонітське господарське товариство (з осідком у Гальбштадті), а П.Дік очолив Правління меннонітської кооперації в Україні (у Найфельді). До діяльності у цих товариствах залучали віруючих усіх протестантських течій. Серед останніх у 20-х роках активізувався рух господарської “комунізації”. Найбільш відомими були, зокрема, комуни “Праця” і “Світло та Знання”, створені членами Нового Ізраїлю на р. Манич; комуна “Сонце правди”, організована баптистами у с. Черепові Проскурівського району, комуна баптистів і братських меннонітів “Об’єднання праці” у с. Богданівці Дережнянського району [26], комуна євангельських християн “Царство світла” у Юр’ївському районі Дніпропетровської області [27]. На тлі перших радянських колгоспів ці господарства вирізнялися дисциплінованістю, організованістю, результатами праці. Незважаючи на спільність способу життя і праці, кожен комунар мав власну господарку, нерухоме майно, міг при бажанні вийти з комуни, а, по суті, — з кооперативного товариства. Рівень забезпеченості протестантських господарів був досить високим. Не випадково, аналізуючи темпи зростання пізнього протестантизму в різних реґіонах країни, радянський автор Ф.Путінцев доводив, що вони були найбільшими в Україні, пов’язуючи цей факт з господарською діяльністю віруючих: “У цей час на Україні заможні та куркульські групи селянства, отже і сектантства, досягали разом 49,5 відсотка (29,8 плюс 19,7). Таким чином, керівні куркульські групи на Україні були сильніші. Сектантство центрально-чорноземних губерній було менш бурхливим у своєму зростанні та діяльності, ніж сектантство на півдні Росії” [28].