Пізній протестантизм (баптизм і євангельське християнство)

Остаточне утвердження пізньопротестантських течій в Україні — баптизму, євангельського християнства, адвентизму, а з початком ХХ ст. п’ятидесятництва та єговізму — припадає на час становлення капіталізму в Росії, що певною мірою визначило ідейний зміст і характер діяльності цих течій. Основні вогнища пізнього протестантизму в Україні збігаються з реґіонами найбільшого капіталістичного розвитку. Це, насамперед, південні та центральні губернії, а також, починаючи з 70-80-х років ХIХ ст., і західноукраїнські землі. Серед прихильників пізнього протестантизму зустрічаємо чимало селян і міської бідноти. Однак найактивнішими носіями його ідей стають ремісники, крамарі, торговці, робітники малих і середніх підприємств, ті, хто зайнятий у сфері обслуговування. І не тільки у містах, а й у сільській місцевості, де в процесі нових форм господарювання відбувались поступове розшарування селянства, його відхід від патріархального побуту, втрата глибоких зв’язків з народною культурою і традиціями. Пізній протестантизм був формою реалізації інтересів нових адептів, їх пристосування до змінених умов життя. Це спричинило відмову пізньопротестантських течій від соціального протесту та аскетизму, самотворчості віруючих та їхньої релігійної ініціативи, натомість зумовило повернення до усталених норм духовного і культурного життя, орієнтацію на церковну структуру. І ще одна важлива особливість: хоч пізній протестантизм і виник на ґрунті духовного християнства та штундизму, що особливо спостерігалося на першому етапі його еволюції, однак він значною мірою завдячує вже зарубіжному впливові. Більшість пізньопротестантських течій формується впродовж ХVIII - початку ХХ ст. за кордоном і розвивається в Україні за допомогою європейських та американських релігійних місій.

Першим за часом виникнення і кількістю адептів серед пізньопротестантських течій України був баптизм (від грец. — занурювати, хрестити у воді). Його зародження пов’язується з англійським різновидом кальвінізму — пуританством, частина послідовників якого внаслідок переслідувань еміґрувала у Голландію. Під впливом меннонітської проповіді хрещення за вірою, тобто хрещення дорослих, еміґранти висунули ідею повторного хрещення всіх дорослих і, як робив колись Ісус Христос, шляхом цілковитого занурення у воду. Перші баптистські громади виникли у 1612 р. в Англії; у 1639 р., після чергової хвилі еміґрації, — й Північній Америці. У першій половині ХVIII ст. баптизм масово поширився в Європі. У 1834 р. його громади з’являються у Німеччині, 1847 — Швеції, 1855 — Фінляндії, 1858 — Польщі, 1860 — Латвії, у 70-х роках ХIХ ст. — в Україні. У 1905 р. утворюється Всесвітній союз баптистів з центром у США, що становить сьогодні велику й розгалужену християнську церкву зі значною кількістю релігійних закладів (вищого взірця — академія або університет, і середнього — семінарія або коледж), видавництв, радіо- та телестудій, місіонерських товариств, громадсько-культурно-філантропічних організацій. Наприкінці 80-х років ХХ ст. у світі налічувалося 35 млн. баптистів.

Догматика баптизму ґрунтується на основних протестантських віросповідних (одна віра, одна Біблія, загальне священство віруючих) і культурних принципах. Дотримуючись традиційного християнського погляду на Бога, баптисти вважають єретичними антитринітарні елементи вчення (передусім в інтерпретації Трійці) та культу, що їх і в ХIХ—ХХ ст. продовжують сповідувати деякі протестантські відгалуження. Це становить суттєву перешкоду для об’єднання низки споріднених пізньопротестантських течій.

Прихильники баптизму заперечують рятівну місію церкви, роль духовенства як посередника між людиною і Богом, не визнають церковної атрибутики, інституту чернецтва, дотримуються двох християнських таїнств — хрещення та євхаристії, які тлумачать символічно, та обрядів ординації, шлюбу і похорону. Баптисти визнають тільки свята, пов’язані з іменем Христа, а також мають свої, так би мовити, побутового характеру — День матері, День немовляти, День єдності, День жнив тощо. Релігійна організація у баптизмі повторює основні складові реформатської церкви. Громади очолюють вибрані всіма віруючими пресвітери; вищим органом є церковна рада; кожна громада — помісна. З перших днів виникнення баптизм виступав з вимогою релігійної свободи, віротерпимості, відокремлення церкви від держави.

Як будь-яка протестантська течія, баптизм не уникнув внутрішніх розколів. Він поділяється на загальних (генеральних) і партикулярних, які по-різному тлумачать проблему спасіння. Перші поділяють погляди Якоба Армінія*, вважаючи можливим спасіння усіх людей; другі наполягають на догматі Кальвіна про передвизначення, відносячи до категорії спасенних лише частину обраних Богом. Існують також баптисти сьомого дня, які відрізняються обрядом святкування суботи. В Україні переважають загальні баптисти; генетично зв’язані з ними пізньопротестантські течії також розуміють спасіння в армініанському дусі. Більшість баптистських осередків України входить до Всесвітнього союзу баптистів.Перші громади течії з’являються у середовищі німецьких колоністів, переважно меннонітів і штундистів, захоплених проповідями місіонерів І. Онкена, А. Лібіга, К. Бенціна, які вже у 50-х роках ХIХ ст. приїжджають в Україну. У 1861 р. водне хрещення приймає від баптистів меннонітський пастор з Хортиці Г. Вілер. Він у 1862 р. охрещує А. Унґера, котрий з цього часу очолює течію братських меннонітів, що за віросповідними та культовими елементами максимально наближається до баптизму. З їхніми іменами пов’язують виникнення баптизму й серед українців: у жовтні 1863 р. Вілер охрестив у Дніпрі селянина Матвія Сабуленка (який служив робітником у німця-шевця в Олександрівську), а в квітні 1864 р. — Андрія Петасенка, за що був притягнутий до судової відповідальності. У 1865 р. Унґер охрестив колишнього штундиста Юхима Цимбала, того ж року — міщанина Якова Сарану [1].