Пізній протестантизм (баптизм і євангельське християнство)

Вивчення історії баптизму неможливе без звернення до євангельського християнства, яке, на відміну від інших протестантських течій, виникло саме у Росії. Євангельське християнство започаткували аристократичні кола Петербурґа, стурбовані зростанням індиферентизму серед російської інтеліґенції у другій половині ХIХ ст. Під впливом проповідей англійця, лорда Ґренвілла Редстока (тому спочатку прихильників називали редстокістами), котрий прибув сюди, у середині 70-х років ХIХ ст. створено перший євангелізаційний гурток. Його членами стали засновник згадуваного вже Товариства заохочення духовно-етичного читання Василій Пашков, висланий у 1884 р. за свою діяльність з Росії; наближена до царського двору особа, граф Модест Корф, висланий разом з Пашковим; німецький богослов, доктор філософії Фрідріх Бедекер; колишня придворна дама, потім активна діячка євангельського руху Єлизавета Черткова; княгині Н. та С. Лівен, В. Гагаріна, граф А. Бобринський та ін. Гурток займався місійно-біблійною, філантропічною, видавничою діяльністю, проповідував Слово Боже у середовищі робітників (для них видавали журнал “Російський робітник”), службовців, значно менше селян, розповсюджував духовну літературу і фінансував місіонерські поїздки зарубіжних протестантських діячів по Росії.

У віросповідному плані євангельські християни дотримувались засад загального баптизму: можливість спасіння всіх людей, котрі увірували в Христа; спасіння, за ними, дає людині Бог без будь-якого зовнішнього сприяння. Основні відмінності євангельських християн від баптистів стосувалися церковної організації та культу. Перші мали демократичніший релігійний інститут, не наполягали на міцній дисципліні та жорсткій реґламентації внутрішнього життя у громадах. Якщо у баптизмі обряди хрещення, євхаристії, шлюбу здійснював тільки офіційно обраний пресвітер, то в євангельсько-християнських громадах це міг робити будь-який віруючий за дорученням єдиновірців. Якщо у баптизмі утвердилася практика так званого закритого причастя, до якого допускали віруючих тільки після обряду хрещення, то євангельські християни дотримувались відкритого причастя. У ньому брали участь всі, хто увірував у Христа як власного спасителя. Культ євангельських християн був ще простішим, ніж баптистський; пресвітер здійснював не наглядацьку, а виховну функцію. Однак все це часткові відмінності. У головному — віровченні — баптизм та євангельське християнство були спорідненими течіями. Не випадково до 1917 р. вони, по суті, об’єднали свою діяльність, а з 1944 р. діяли у колишньому СРСР як єдина церква.

В Україні євангельське християнство не мало такого поширення, як на півночі Росії. У другій половині ХIХ ст. протестантизм в Україні остаточно втратив вплив на соціальну верхівку, привертаючи до себе селян, міщан, ремісників. Ранню євангельсько-християнську проповідь проводила натомість еліта, особи з високим освітнім рівнем, і тільки російською мовою, часом не завжди зрозумілою малоосвіченому загалові. Ці виступи привертали увагу частини міської інтеліґенції, кваліфікованих робітників, військових. В основній — селянській — масі українського населення їх діяльність не мала успіху.Перша громада євангельських християн з’явилась в Україні у 1880 р. у Харкові зусиллями В. Іванова, який відкрив магазин Британського біблійного товариства. На читання Слова Божого і євангельські бесіди до нього прибували відомі протестантські дячі, наприклад, благовісник Товариства у Росії Яків Деляков (справжнє ім’я Каша Ягуб), один з найактивніших книгонош Товариства Іван Жидков. У 1892 р. організувалася громада у Севастополі, що об’єднала портових робітників і матросів, згодом — громади у Катеринославі, у Сімферополі, Ялті та Києві.

У 90-х роках південні терени України відвідав Іван Проханов, виходець з молоканської родини, випускник Петербурзького технологічного інституту, знавець багатьох іноземних (у тому числі давньоєврейської й давньогрецької) мов, слухач теології та філософії європейських навчальних закладів, майбутній віце-президент Всесвітнього союзу баптистів (1911-1928), письменник, поет, перекладач, особа з широкими гуманістичними поглядами. У 1894 р. Проханов приїхав до Сімферополя, щоб побудувати в його околицях сільськогосподарську християнську комуну “Вертоград”, яку пропаґував як взірець нового життя. Однак проти Проханова була розпочата кримінальна справа, він відмовляється від проекту та виїжджає за кордон.

У Росію проповідник повернувся палким прихильником ідеї об’єднання усіх християн на засадах протестантизму, у чому вбачав найефективніший ідейний засіб досягнення економічного, політичного і культурного піднесення суспільства:“Я зрозумів, що різні віри в протестантизмі — результат свободи совісті, вільного читання і тлумачення Біблії будь-якою особою та релігійної активності будь-якої людини, згідно з її поглядами. Ці принципи релігійної свободи здійснювали вплив на життя протестантських народів і стали основою для політичної та наукової свободи… Я дійшов висновку, що за моральною чистотою протестантські країни вищі від інших країн… Мій контакт з протестантами за кордоном привів мене до твердого висновку, що тільки Біблія і Євангеліє, які вільно проповідуються і вільно сприймаються, допоможуть здобути вищі досягнення…” [23]. Свою релігійну діяльність Проханов розглядав як таку, що підготує нову Реформацію, котра “об’єднає індивідуальність народу з його вільною духовною творчістю”. З цією метою він розгортав жваве місіонерство серед протестантів східноєвропейських країн, досягаючи угоди з Союзом чеських братів ім. Хельчицького про майбутнє об’єднання з єдиновірцями Польщі, Болгарії, Росії, України, Білорусі, російськими протестантами в Німеччині, Англії, Франції. У 1906 р. він пробував створити подібне об’єднання — Руський євангельський союз, у який запрошував і прихильників релігійно-раціоналістичних течій, зокрема під час відвідувань духоборів Канади та молокан Філадельфії. Однак й ця ідея Проханова виявилася утопічною й викликала протидію багатьох релігійних лідерів.