Пізній протестантизм (баптизм і євангельське християнство)

Подібної усталеності, а згодом і формалізації зазнала культова практика, місіонерство, внутрішнє життя баптизму. На зміну вільному спілкуванню, імпровізованим виступам учасників штундистських зборів прийшла реґламентована служба, що проводилась за заздалегідь встановленим розпорядком. Під час молитовних зібрань баптисти прослуховували 3-4 (у неділю — більше) проповіді, кілька пісень общинного хору (або сольні виступи учасників вокального ансамблю чи поетичного гуртка), брали участь у колективних співах псалмів і колективних молитвах, які чергувалися з проповідями. Крім загальних молитовних зборів, влаштовувалися спеціальні — молодіжні, дитячі, євангелізаційні (на які запрошували невіруючих), святкові (День матері, День жнив). Щомісяця (або частіше) проводили обряд євхаристії, до якого допускали лише членів церкви і який супроводжувався омовінням ніг на згадку про вчинок Ісуса Христа. Лише члени церкви могли бути учасниками обряду ординації, а також (хоча і не завжди всі, частіше — найактивніші віруючі) членських зборів, де вирішували певні організаційні і господарські питання громади. Існувала розгалужена система общинних обов’язків, що охоплювала більшість дієздатних віруючих. Працювали також жіночі гуртки зі сестринськими радами. У деяких громадах створювали молодіжні осередки. При Союзі руських баптистів у 20-30-х роках діяла молодіжна організація під екзотичною назвою — бапсомол.Підвердженням церковного статусу конфесії, набутого вже на початку ХХ ст., є створення її освітньо-навчальних та пропаґандистських стуктур. Ще раніше в Україні почали виходити журнал “Баптист” (в окремі роки видавався в Одесі за редакцією В. Павлова), поетичні збірки, календарі, релігійно-етичні брошури. Та найпліднішою була пропаґандистська діяльність у 20-30-х роках ХХ ст., особливо після виходу журналів “Баптист Украины” й “Післанець Правди”, які намагались впроваджувати українську мову у життя євагельсько-баптистського братства. Так, журнал “Післанець Правди” у перших номерах проголошував: “Усім, хто живе у вільних країнах, може здатися дивним і незрозумілим суперечка про те, в якій мові проповідувати Слово Боже. Безумовно в тій мові, яка є рідною для віруючих… на Україні ж можливим є ще й досі зустрінути людей, що доводять, що українському народові треба нести світло Євангелії мовою російською. От призвичаїлися невільники до мови свого пана…” [21]. Зазначаючи, що духовне відродження народу залежить від мовної культури, народних традицій і загальнолюдських духовних скарбниць, “Баптист Украины” вважав головним напрямом культурної діяльності Всеукраїнського союзу баптистів піднесення мовної та наукової освіти його членів. З цією метою у Харкові випускають цілу серію брошур українською мовою: у 1924 р. (а вдруге — у 1928 р.) вийшла збірка духовних пісень “Арфа” у перекладі з російської І. Кмети-Єфимовича, 1926 року — збірки “Рідні пісні”(у перекладі І. Захарчука) та “Голос віри” (З. Павлика), твори “Біблійний богословський словник”, “Перлини характеру проповідника”, “Супутник християнина” тощо. На сторінках журналу “Баптист Украины” з номера в номер друкували уривки з оповідань Лесі Українки, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Льва Толстого, вірші Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Джона Мільтона, історичні розвідки, уривки з проповідей діячів Реформації, біографії видатних осіб. Цю культурну програму підтримав “Післанець Правди”: “Треба нам старанно студіювати Біблію, а рівно ж повинні ми довідуватись, як жили колись народи поза межами нашого краю, а як нині живуть, як розвиваються духово, науково, господарчо і промислово. Ми повинні довідуватись о діячах українського народу, яким шляхом вони йшли в розвою нації та культури” [22].

Чільне місце у діяльності баптистських церков в Україні до 1929 р., (у Західній — до 1939 р.) посідала релігійна освіта молодих віруючих. Ще у 1905-1917 роках у Петербурзі створюють біблійні курси для служителів помісних церков, де вчилися віруючі з України (наприклад, майбутній голова Всеукраїнського союзу А. Костюков). Радо приймала їх богословська семінарія у Лодзі (діяла з 1909 р.), що була тоді чи не найголовнішим навчальним протестантським центром у Східній Європі. Її закінчило чимало баптистів (М. Тимошенко, П. Дацко, Б. Хомяк, З. Павленко, П. Кравченко, Є. Гриненко, В. Єфимович, Г. Домашовець), з якими пов’язана історія вітчизняного євангельсько-баптистського руху — і в Україні, і в діаспорі.

Випускник Лодзінської семінарії З. Гавриленко у 1922 р. організував короткострокові курси на хуторі Петроострові Єлизаветградського повіту. Подібні курси діяли також у багатьох місцях України. 1920 року відкрився євангельський студентський гурток в Одесі. У с. Миколаївці на Сумщині біблійні лекції читав І. Каргель, переважно у сільській аудиторії, викладаючи догматику, гомілетику, екзеґетику та есхатологію. З 1927 до 1929 років діяли стаціонарні Біблійні курси у Москві. Перший (і останній — аж до 1968 р.) набір курсантів складався з п’ятдесяти слухачів, з них дванадцять студійців — з України. Тут молодь вивчала історію християнської церкви, вступ до Старого і Нового Заповітів, життя і працю апостолів, методику євангелізаційної та виховної роботи. Велику увагу в системі релігійного навчання і виховання у баптистській церкві приділяли також налагодженню мережі недільних шкіл, реґентських і кореспондентських курсів, гуртків співу, шиття, малювання, народних промислів тощо.У перші періоди у протестантському середовищі України працювало чимало осіб з ґрунтовною освітою та досвідом закордонного навчання, що сприяло високому рівню баптистської проповіді. Серед них — В. Марцинковський, уродженець с. Дермань у Західній Україні, випускник історико-філологічного факультету Петербурзького університету, гімназійний вчитель, видатний фахівець з єврейської та арабської мов, секретар християнського студентського руху в Росії, палестинський паломник, автор багатьох богословських праць. Це й Б.Бушило — колишній студент Одеської духовної семінарії, згодом випускник медичного інституту, редактор журналу “Друг”; В. Биков — випускник Петербурзького політехнічного інституту, директор школи в колонії Олександеркроне, потім викладач реальних училищ у Таврійській губернії; М.Висоцький з Одеси — відомий композитор, автор духовних пісень; П.Дацко — викладач, поет, критик; Л.Дзекун-Малей — баптистський діяч з Полісся, викладач та інспектор шкіл ; П.Іванов-Клишніков — випускник юридичного факультету Московського університету, адвокат з Євпаторії та ін. Один з піонерів руху — В.Павлов — не мав вищої освіти, однак вільно володів понад двадцятьма іноземними мовами, займаючись плідною перекладацькою роботою. Після 1929 р. більшість баптистських лідерів України були репресовані або еміґрували за кордон, і це, безперечно, нанесло значну шкоду культурному рівню братства. У післявоєнний період баптистам України треба було знову формувати освічені кадри, відновлювати професійне керівництво. Однак внаслідок неофіційної заборони стосовно прийняття протестантів у вузи, яка існувала у Радянському Союзі, а також через неможливість відкриття власних навчальних закладів середнього і вищого зразка, успіх цього завдання був малоймовірний.