Пізній протестантизм (баптизм і євангельське християнство)

У радянській історіографії утвердилась оцінка баптизму як релігійної секти. Однак вже у дореволюційний період конфесія існувала у вигляді розгалуженої протестантської церкви, що мала розвинуту ідейно-догматичну систему. Вона поступово витіснила примітивні погляди баптистських попередників, утопічні ідеї українського штундизму, хоча перший систематизований виклад баптистського символу віри (що склав 1871 року М.Ратушний), відомий під назвою “Правила віросповідання новонавернених руського братства”, містив ще засади, взяті у штундистів. Це віросповідання, по суті, — виклад християнсько-етичних норм братерського життя, що закликають віруючих не пиячити, не зазіхати на чужу власність, допомагати один одному. У “Правилах” читаємо водночас: “Крім Євангелія ніяких священних книг, постів та інших настанов церкви не визнавати. Церква не є обов’язковою… Каяття у гріхах повинно бути перед Богом в душі, а не… перед звичайною людиною-священиком…” Найбільш “штундистським” є тут п’ятий пункт: “Ікони та інші зображення не обов’язково мати, а вважати їх прикрасою кімнати” [17]. Наступні засади “Правил”, як і всі пізніші баптистські варіанти символу віри, демонструють розрив течії з її релігійно-раціоналістичною традицією. Натомість останнє і було специфічною ознакою вітчизняного євангельського християнства-баптизму, що відрізняло його від інших пізньопротестантських течій в Україні.Цікавий документ, що розкриває зміст поглядів прихильників баптизму у процесі формування церкви, — анонімний твір “Звернення до людини грішної”. Він був популярним на Херсонщині, Катеринославщині, Київщині. Хоч у ньому міститься вже арґументація головних принципів протестантизму, твір має певне нашарування штундизму — у мові, наближеній до народної, окремих фактах, взятих з життя українського селянства. Власне баптистський символ віри склали лише у 1889 р. І. Рябошапка, О. І. Кліщенко, П. Цуркан, Ф. Рак. Твір відомий під двома назвами: “Перше Віровчення баптистів на Україні” та “Короткий катехизис, чи Виклад віровчення руських баптистів, тобто дорослохрещенних християн”. У документі викладаються головні засади баптизму. “Ми не очікуємо ні від кого… спасіння, а тільки від Господа через Ісуса Христа — Дії. 4. 12… При хрещенні… хрещенний дає обітницю Богу, свідками цього є небо, земля, брати і сестри… Хрещенний один раз занурюється у воду”. Хлібопереломлення можуть здійснювати лише ті, хто прийняв водне хрещення; служителів обирає помісна церква, однак не з усіх братчиків, як це було у штундистів, а з членів, “котрі рукоположені“, тобто з церковного активу (проповідники, диякони, реґенти, скарбники, керівники недільної школи та ін.). Обґрунтовано необхідність міцної церковної дисципліни, субординації, а також дотримання віруючими усіх громадянських обов`язків [18]. Певний час цей документ залишався єдиним ориґінальним твором українських баптистів. Постійні переслідування, обмежені можливості власного друку змушували їх користуватися здебільшого перекладною літературою. Йдеться, передусім, про перекладене В. Павловим російською мовою з німецької “Гамбурзьке сповідання віри баптистів” (видав І. Онкен ще у 1872 р.). Інші символи віри, у тому числі й сучасне віровчення баптистських громад в Україні, є його адаптацією. Популярною наприкінці ХIХ ст. була також вже згадана збірка “Приношення православним християнам”; у Константинополі 1880 року надрукована її нова редакція — “Духовні пісні”. 1882 року у Тіфлісі побачила світ збірка псалмів “Голос віри”, у Петербурзі — “Радісні пісні Сіону та улюблені вірші”. Пізніше виходить чимало редакцій онкенового символу віри у різних варіантах, спрямованих на конкретного читача. Скажімо, “Віровчення руських євангельських християн-баптистів”, що видав Д. Мазаєв (1906), і “Катехизис, чи напучення у вірі для баптистського юнацтва” (видавець В. Павлов, 1906). Зрозуміло, що випускати літературу забороненою українською мовою у цей період було неможливо.

Поступової систематизації зазнавала також ідейна програма баптистської церкви. Основний виклад її громадсько-етичного та політичного кредо у переджовтневий період викладено у “Короткій записці про виникнення, розвиток і сучасний стан євангельського руху в Росії та про потреби євангельських християн”, яку склали Ів. Кушнєров з Києва та В. Іванов з Харкова. У ній, зокрема, зазначалося, що члени церкви “сповідують основи сім’ї та шлюбу, а також державний порядок з усіма обов’язками громадян, включаючи й військову повинність у її християнському розумінні*… право приватної та суспільної власності визнається… у загальноприйнятому християнському розумінні не лише в теорії, а й у практичному житті”. Автори засуджували будь-які революційні потрясіння, здатні похитнути поступальний розвиток країни. Натомість пропонували суспільний устрій, побудований на християнських засадах: “У цьому євангельському вільному християнському світі — наше спасіння від… пияцтва й розпусти.., релігійного індиферентизму.., жорстокої боротьби класів і станів, що загрожують призвести до кривавих подій. Тільки в Євангелії — примирення й оновлення” [19].

Політична діяльність баптистів була спрямована переважно на реалізацію в Росії принципу свободи совісті. У квітні 1917 р. лідери Союзу руських баптистів П.Павлов і М.Тимошенко виступили з “Політичними вимогами баптистів”. Вимоги передбачали відокремлення церкви від держави, свободу зборів, союзів, слова і друку; державну реєстрацію шлюбу; рівноправність усіх громадян, незалежно від віросповідання, національності; свободу богослужінь і проповіді для представників усіх релігійних переконань, якщо вони не суперечать загальнолюдській моралі і не заперечують державу; право юридичної особи для релігійних громад і союзів [20]. Тобто, йшлося не тільки про особисті проблеми баптистського братства; були висунуті й загальні вимоги громадянських прав і свобод.Характерною ознакою церковного становлення баптизму в Україні став також процес інституціоналізації, що у першій чверті ХХ ст. сягнув високого рівня. Причому, йдеться не лише про весь Союз руських баптистів, до якого на федеративних засадах входили інші реґіональні союзи, а й про українське братство. У 1929 році воно існувало вже як сформований національний центр, що мав етнічно-національні секції (наприклад, німецьку). Всеукраїнський союз очолювало правління (у Харкові), що складалося з дванадцяти пресвітерів і мало низку відділів (підготовки благовісників, реґентський, організаційно-статистичний, видавничий тощо). Старший пресвітер керував діяльністю громад на території певної області. Кожну громаду, яка мала свою церковну раду (міні-керівний апарат), хоч і вважали помісною, однак вона виконувала рішення старшого пресвітера, а через нього — центрального правління. Громади систематично звітували про релігійну та позарелігійну діяльність, були фінансово підзвітні. Найвищим законодавчим органом братства був з’їзд, який обирав правління і затверджував план його роботи у міжз’їздівський період. Отже, український баптизм мав основні складові церковного інституту: керівні органи, ієрархічну будову, систему підпорядкування (якій допомагав усталений, загальноприйнятий, обов’язковий для дотримання всіма баптистами символ віри і статут), міцну дисципліну та ін.