Розвиток християнства до розколу 1054 року
З поселенням сербів і хорватів на Балканах (очевидно в 20 - 30-х роках VII століття) в ранній період їх історії і поступовому їх процесі християнізації ми дізнаємося переважно із матеріалів візантійських творів, перш за все із праць Костянтина Багрянородного (905 - 959 рр.) - “Про управління імперією” та інших.
Вчені-ісотрики вважають, що праці Костянтина Багрянородного дають нам відомості про християнізацію сербів і хорватів в VII - IX століттях і визнають їх в цілому достовірними. Тут ми знаходимо підтвердження посилення християнства на Балканах.
Посилення позицій Візантійської імперії на побережжі Адріатичного і Іонічного морів в кінці VII - початку ІХ століття співпадає з періодом інтенсивного будівництва церков в містах Південної Далмації і сусідніх районах сучасної Чорногорії, які в той час знаходилися під владою імперії.
На рубежі VII - ІХ ст..ст.. в цій частині Далматинського побережжя було споруджено не менше восьми церков. Число їх може бути збільшене за рахунок будівель, датування яких ще викликають дискусії. Це церкви і собори не тільки в стародавніх романських містах, а й аналогічні культові споруди в невеликих поселеннях, тобто в тих місцях, які незадовго до того знаходилися в складі місцевих слов'янських князівствах.Посилення експансії Візантії в даній частині Балканського півострова співпадає з активною проповіддю християнства. Це призвело до різких активізацій них виступів місцевих слов'янських правителів і до відчутних проявів язичної реакції.
В творах Костянтина Безродного проявляється явний зв'язок анти візантійського курсу правителів південно-словянських народів і антихристиянського руху, повернення до язичництва.
Процес християнізації хорватів і сербів був завершений у ІХ столітті. З прийняттям християнства сербські і хорватські князівства зміцнили свої міжнародні зв'язки, своє становище серед європейських держав.
Питання створення самостійної церковної організації, яка відповідала б рамкам конкретного політичного утворення, набувало особливого значення і для християнської (західної і східної) ієрархій, і для керівної верхівки південно-словянських народів. Керуючі династії і світська знать шукала опору в духовенстві для зміцнення свого панування в боротьбі один проти іншого.
Таким чином вище згадані джерела свідчать про те, що процес поширення християнства на сербських і хорватських землях тривалий і викликає ряд протиріч.
Характерною рисою цього процесу, який розпочався вже в другій третині VII ст.. і завершився в кінці ІХ ст.., була участь в ньому цілого ряду державних і церковних центрів.
Підсумовуючи вище сказане можна уточнити запропоновану періодизацію двох етапів християнізації сербів і хорватів.
Перший етап можна розділити на дві частини. Так, спочатку (20 - 30 роки VIIст. - ІХ ст..) головну роль в поверненні місцевих словянських племен до християнства відігравали Рим і Візантійська імперія. В той час в надрах південно-словянського ранньофеодального суспільства з кінця VIII (особливо в середині і кінці ІХ ст..) зростають внутрішні передумови зміни попередніх язичних звичаїв і вірувань нової релігії.
На другому етапі (кінець ІХ - початок ХІІ ст..) набуває особливого значення проблема наявності самостійної церковної організації. Саме в цей період виникає і складається в основному церковно-політична система сербських і хорватських земель, яка розділила їх населення в подальшому на католиків і православних.
þНа обширній території обмеженого на півночі Балтійським морем, на півдні - Дунаєм, на сході і заході - річками Віслою і Одером, вплив християнства став відчутним раніше всього на південному заході - на слов'янських землях.
Поширення християнської релігії перш за все на цій території пояснюється впливом ряду зовнішніх і внутрішніх факторів. На жаль про християнську місію франкських місіонерів в землях на північ від Дунаю каролінгських джерелах збереглося мало повідомлень. Конкретних даних про дійсність християнських місіонерів в Великій Моравії в першій половині ІХ ст.. не збереглося і для реконструкції загальної картини. Дослідники використовують дані “Звернення” про діяльність зальцбургської церкви в першій половині ІХ ст.. в слов'янському князівстві Прібіни, а потім його сина Коцела на території Східної Марки в районі озера Балатон”. За правління Прібіни було збудовано декілька десятків християнських храмів. Вони ставились - будувалися і освячувалися там, де хотів Прібіна і його люди. Він наділив храми землею і луками. Поряд з княжими храмами існували і храми вельмож.