Софійний характер київського християнства

У 1051 р., вже за одноосібного правління вели¬кого князя Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.), собор єпископів у Києві зробив першу спробу обрати на митрополичу кафедру русича Іларіона, незважаючи на те, що константинопольський патріарх погрожував карою. Стосунки української і константинопольської церков в цей період, тобто в той час, коли Рим і Кон¬стантинополь розірвали церковну єдність (1054 р.), були перервані.

Повторна спроба проголосити автокефалію Київ¬ської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава (1146—1154 рр.) у 1147р., коли собор єпископів від¬дав митрополичу кафедру князівському ставленику Клименту Смолятичу, про якого його сучасник писав: "До мудрості митрополит Клим має найбільшу поша¬ну", бо "премудрість, — пише він, — це божество, а храмом є людство". Предсідник собору, чернігівський митрополит на закид єпископів з півночі мотивував висвячення митрополита Смолятича благословенням останнього мощами св. Климента, що знаходилися в Києві з часів Володимира Великого.

Проте як перша, так і друга спроби добитися ав¬токефалії були невдалими. Насамперед тому, що мит¬рополити Іларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним зміс¬том, а саме — як схрещення здобутків східного варі¬анта християнства із західним на базі передхристи-янської слов'янської культури. Цей зміст визначає одну з головних особливостей християнства Київської Русі, і тому дослідники кладуть його в основу поняття "київське християнство". Універсалізм київського християнства формується на основі толерантного, відкритого ставлення до Сходу і Заходу.

Від Візантії києво-руси запозичили матеріальну допомогу, тобто певну кількість церковних риз, хре¬стів, образів та інших церковних предметів, що спри¬яло виробленню свого власного обряду, в основу якого покладено східний, грецький, деякі елементи латинського з використанням старослов'янської мови і місцевих звичаїв. Також в державі використовува¬лась допомога Патріархату в організації єпархій, але всіляко відкидалися спроби греків перевести Київську митро полію під юрисдикцію константинопольського патріарха і дозволялася лише можливість його духов¬ної опіки. Відкинуло київське християнство візантій¬ські ідеї теократії і цезаропапізму, що вимагали домі¬нування світської влади над владою духовною. Не сприймалося в Київській Русі і переконання в окреме месіанське призначення візантизму.Після розколу 1054 р., який практично не зачепив християнство в Україні, всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію засад київського хрис¬тиянства. Насамперед це стосується позбавлення мо¬жливості перебування на митрополичій кафедрі руси¬чів або підтримання тих ієрархів, особливо з північ¬них земель, що мали провізантійську орієнтацію. Врешті-решт, Візантія добилася свого після смерті князя Ізяслава, розгромивши національний церков¬ний табір на чолі з Климентом Смолятичем і встано¬вивши контроль над Київською кафедрою. Його при¬хильники залишилися в основному в Печорській Лав¬рі, а противники, яких репрезентувала молодша лінія князів Мономаховичів, починаючи від другої полови¬ни XII ст., від Юрія Долгорукого (1155—1157 рр.), а потім за Андрія Боголюбського (? — 1179 рр.), поши¬рюють візантійське вчення до північних земель роз¬дертої вже Київської держави. Від цього часу заро¬джується північносхідний варіант християнства, що згодом дістав назву "московський", в основу якого покладено суто візантійську православну практику цезаропапізму й месіанства і в якому здійснюється відхід від засад християнського універсалізму, толе¬рантного ставлення до інших релігій.

Про толерантність київського християнства щодо Заходу засвідчують постійні контакти з католицькою церквою. Так, під 988 р. в Никонівському літописі записано: "Прийшли посли з Риму від папи та при¬несли мощі святих". Через три роки знову "прийшли посли з Риму від папи з любов'ю і честю". Такі самі записи в літопису є під роками 944, 1000, 1001. Князь Володимир та українська церква підтримували прияз¬ні відносини з Римом. В римських джерелах обопіль¬них посольств зафіксовано 12. Навіть пізніше велико князівська влада і патріотично зорієнтоване духовенс¬тво постійно контактували з так званою апостольсь¬кою столицею. Підставами для такого висновку є ві¬домості з історії шлюбних союзів Рюриковичів у XI ст. За їхнім свідоцтвом, у перше століття христия¬нізації Україна була тісніше пов'язана з Заходом, ніж з Візантією. До цього самого періоду (1091 р.) нале¬жить прийняття запровадженого в Західній церкві свята перенесення мощів св. Миколая до міста Барі у Італії — свята, незнаного ніде в іншій східній церкві і яке зворушливо святкується й донині. Однак ці до¬сить активні контакти з Римською церквою весь час контролювалися князівською та духовною владою з тим, щоби слов'янський обряд і юрисдикція україн¬ської церкви були незалежними від Риму.

В контексті освоєння київським християнством духовної традиції Сходу і Заходу було прийняття ним кирило-мефодіївської спадщини. На той час вже була створена слов'янська азбука, перекладені на сло¬в'янську мову деякі богослужебні та правові тексти, зокрема Збірне Євангеліє, Апостол, Псалтир, Молит-вослов (вибрані служби — для хрещення, шлюбу, по¬хорон), Закон судний людям та ін. Діяльність Кирила і Мефодія мала загальнослов'янське значення. За ко¬роткий час їм вдалося створити, по суті, нову церко¬вну організацію, відкрити школу для підготовки кад¬рів слов'янського духовенства, поступово перекласти на слов'янську мову богослужіння, здійснити пере¬клади з грецької та латини. Ця спадщина стала тлом для формування київського християнства у патріоти¬чно-євангельській традиції, забезпечила його розпо¬всюдження і розквіт у XI та XII ст. Відомий сучасний православний богослов протоієрей Г. Флоровський (1893—1979 рр.) писав: "Не можна уявляти собі Київ¬ську церкву, як щось замкнуте і самітнє. У XI і XII ст. вона досить тісно була пов'язана і з Царегра-дом, і з Афоном, і з Палестиною, і з Заходом, зв'язки були постійними й досить розвинутими".