Софійний характер київського християнства

Утвердження християнства в Україні — дуже склад¬ний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важ¬ливих стадій: спонтанного проникнення християн¬ських ідей і цінностей до язичницького середовища, Протистояння і боротьби християнства та інших сві¬тових релігій за сфери впливу, остаточного проголо¬шення християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і, нарешті, її занепаду в середині XIII ст.

Історична генеза християнства знайшла відобра¬ження в досить численних письмових джерелах цього періоду, їх можна поділити на вітчизняні й іноземні, а за місцем виникнення — на візантійські, болгарські, західноєвропейські, мусульманські, іудейські та русь¬кі. Більшість з них дійшла до нас або у вигляді спис¬ків (тобто копій з первинних текстів), або у вигляді редакцій (оброблених з певною апологетичною метою історичних творів) і зовсім рідко — в оригіналах.

До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці від¬носять твори теоретиків київського християнства: "Сло¬во про Закон і Благодать" митрополита Іларіона (? — бл. 1053 рр.), "Послання до смоленського пресвітера Фоми" наступного митрополита-русича Климента Смолятича (? — 1154 рр.), "Послання до братії" Луки Жидяти (? — 1059 рр.), "Пам'ять і похвалу Володи¬мирові" Якова Мниха (XI ст.), "Ізборник 1076 року" дяка Івана (XI ст.), "Повість временних літ" і "Житіє Феодосія Печорського" Нестора (бл. 1056 — після 1113 рр.), проповіді Кирила Туровського (між 1130— 1140— напр. XII ст.), "Моління" Данила Заточника (кін. XII — поч. XIII ст.), "Києво-Печерський патерик" та інші. Автори цих творів — вихідці з духовенс¬тва, найосвіченішої (після князівської знаті) частини києво-руського суспільства, — намагалися пропагува¬ти християнство не як знання істини, а як "життя в істині", тобто такий спосіб світобачення, який у до¬слідницькій літературі здобув назву "софійно-гуманістичний" і грунтувався на солідній платонівсь-ко-візантійській філософській традиції. На відміну від іншої європейської традиції — аристотелівсько-епістемного світобачення, що заклала підвалини май¬бутніх метафізично-раціоналістичних пошуків істини, "софійне" світобачення, на думку теоретиків київсь¬кого християнства, було найбільш прийнятним києво-руській ментальності насамперед тому, що орієнтувало¬ся на людину "як міру всіх речей", на пошуки правди, діалектично допомагало подальшому розвиткові язич¬ницьких спроб одухотворення матеріального життя і ма¬теріалізування ідеального.

Іноземні джерела про християнство у Київській Русі представлені житіями святих (Георгія Амастрид-ського, Костянтина Філософа, Стефана Сурож-ського), енцикликою патріарха Фотія (бл. 810 — після 890 рр.), творами Прокопія Кесарійського (бл. 500 — після 565 рр.), Костянтина Багрянородного (912— 959 рр.), візантійськими хроніками Продовжувача Фео-фана, Зонара, Псевдо-Симеона Логофета, Продов¬жувача Георгія Амартола, Скіліци-Кедріна, пові¬домленнями західноєвропейських авторів (архієпископа Бруно (974—1009 рр.), Тітмара Мерзебурзького (975— 1018рр.), Гельмольда (1125—1177 рр.), краківського єпископа Матвія.(XII ст.), скандинавською сагою про Олава Трюггвасона, історико-географічними описами земель арабськими мандрівниками і купцями Яхьї Антіохійського (поч. XI ст.), Ібн-Фодлана (кін. ГХ — поч. X ст.), Ал-Масуді (кін. 956 р.), Ібн-Русте та ін. За специфікою і способом відображення мину¬лого — все це розповідні джерела: літописи, хроніки, описи мандрівок, повідомлення очевидців, оповіді про життя святих. Найдавніші їх свідчення про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, стосуються ггізньоантичних міст Північного Причорно¬мор'я, які ще в перші століття нової ери стали зосере¬дженням найбільших вогнищ християнства.З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостол Андрій Первозванний. Його кафедра місти¬лася в Синопі і була апостольським осередком, най¬ближче розташованим і транспортне пов'язаним з північнопонтійськими землями. Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у "Повісті временних літ", про те, що пер¬ший благовіст Христової віри приніс на землі Ук¬раїни апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благо¬словив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору і віщував міс¬ту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє. Цей переказ засвідчує одно¬часний початок візантійського і київського християн¬ства, тому що на місці майбутнього Константинополя апостол також (за грецькою легендою) поставив хрес¬та. Український народ віками зберігав "Андрієву ле¬генду", яку підтвердив своїм авторитетом Собор 1621 р. У його постанові говориться: "Святий апостол Андрій — перший архієпископ Константинопольсь¬кий, Патріарх Вселенський і апостол Український. На Київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол".

Не будемо зосереджувати увагу на тому, чи є цей коментований літописний епізод типовою церковною легендою, чи він має історичну природу. По-перше, зазначимо, що сам факт оповідки імпонував як ран¬нім теоретикам київського християнства, так і сучас¬ним його прибічникам тим, що передпросвітником країни виступив засновник царгородської єпархії, а Це, в плані релігійної традиції, ставило Київ на один Щабель з Константинополем. По-друге, остаточним варіантом, утвореним в Києві XII ст. переказом (важ¬ливим компонентом престижного церковно-політич¬ного життя) покористувалися сусіди. Андрієву легенду і символіку активно експлуатує Росія: наречення ца¬рем Петром І (1672—1725 рр.) св. Андрія патроном Російської імперії, запровадження ордену св. Андрія Первозванного та андріївського прапора, відновлення ордена св. Андрія Московського патріархією 1988 р. Тому необхідно, щоб в Україні більше уваги приділя¬лося вивченню власної стародавньої спадщини, а ле¬генда про апостола Андрія зайняла належне місце як у церковній, так і в політичній сферах.