Софійний характер київського християнства
Необхідно зазначити, що юрисдикція митрополи¬та Михаїла не поширювалася на західноукраїнські землі, які залишалися в сфері впливу західної, латин¬ської культури. До того ж болгарське походження ми¬трополита засвідчує поширення нової віри в Україні з Болгарії', а не з Візантії. Відомий російський дослід¬ник історії християнства в Київській Русі М. При-сьолков (1881—1941 рр.) писав про підпорядкування першої церковної організації не Константинополю, а незалежному Охридському патріаршеству. Як відомо, після прийняття християнства Болгарія домагається заснування автономної архієпископії. В її межах ши¬роко впроваджуються на слов'янській мові писем¬ність, книжність, богослужіння. Значний імпульс процесу утворення слов'янського варіанта християнс¬тва в Болгарії надають учні Кирила та Мефодія. Вони сприяли витісненню з богослужіння грецької мови, заміни її на слов'янську, а також слов'янізації вищого болгарського духовенства. Створена першовчителями слов'ян у Моравії церковна організація стає міцною опорою держави і водночас своєрідною ідеологічною моделлю, яку прагнуть запозичити сусідні слов'янські лідери. З кінця IX — початку XI ст. Болгарська дер¬жава відіграє роль найбільшого осередку слов'янського варіанта християнства, в рамках якого продовжували існувати традиції раннього християнства з його демок¬ратичними рисами і євангелістським спрямуванням. Цю естафету від Болгарії з плином часу перейме Київська Русь і її хреститель — князь Володимир.
А поки що Аскольду, після походу київських дру¬жин на Константинополь у 860 р., вдалося домогтися політичного визнання Русі, а також запозичення хри¬стиянства та церковного управління на рівноправних умовах. Костянтин Багрянородний зафіксував цей факт таким чином: "І народ росів, войовничий і без¬божний, шляхом щедрих дарунків золота і срібла і шовкового одягу імператор Василій залучив до пере¬говорів і, уклавши з ними мирну угоду, переконав стати учасниками божественного хрещення..." Як на¬слідок — вже у 70-ті роки IX ст. в "Руській землі" споруджуються перші дерев'яні храми, виникають перші монастирі, серед яких був і Почаївський, що ніс у собі дещо відмінні традиції чернечого побуту від греко-візантійських і був провідником кирило-мефо-діївського християнства.
Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специ¬фікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882 р. новгородський князь Олег (882—912 рр.), використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ і засновує новий династичний дім — Рюриковичів.На початку свого правління Олегові необхідно бу¬ло боротись з проаскольдовими силами, і тому хрис¬тиянські общини змушені були існувати напівлегаль-но. Втім, наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва і легалізує християнство як державну ідеологію великого київського князя. Це засвідчує по¬відомлення східних авторів про прийняття Руссю християнства у 300 р. хіджри (912—913 рр.), що збіга¬ється з часом підписання Олегом русько-візантій-ського договору 911 р. Постать Олега взагалі залиши¬ла суперечливий слід в староруській історії. З одного боку, він здобув прізвисько Віщий, що й відобразило¬ся у відомій легенді про його смерть від власного ко¬ня. З другого — кінь у слов'янській міфолога завжди був символом добра і вірності, помічником людини. Тому смерть князя від свого вірного друга засвідчує, що в свідомості певної частини киян князь Олег був людиною, яка не заслуговувала доброї смерті, і тому залишилося невідомим, де його поховали, хоча моги¬ли у слов'ян завжди були святими місцями.
Наступник Олега на київському столі Ігор (913— 945 рр.) уславився тим, що сприяв дуалістичному, двовірному характеру релігійного життя в державі. Про це свідчить русько-візантійська угода 944 р., вміщена в "Повісті временних літ", за якою договір підписали і погани-руси, і руси-християни. Представники пер¬шої групи присягалися перед ідолом дружинного бога Перуна, поклавши до його підніжжя власну зброю. Християни-руси присягу складали у торговельному районі Києва, на Подолі, в церкві св. Іллі. З догово¬ру, зокрема, випливає, що панівна верхівка русів, ко¬тра поповнювалася здебільшого представниками язич¬ницької півночі, продовжувала шанувати дохристиян¬ські культи. Християнство ж набувало популярності серед середніх прошарків населення — купців, реміс¬ників, торговців. Сам князь Ігор толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому по¬ширенню в країні. Більш того, частина дослідників небезпідставно вважають його таємним, або "внут¬рішнім" християнином.
З смертю Ігоря 945 р. на чолі держави стає його, вдова — княгиня Ольга (945—964 рр.). Під час її пе¬ребування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу "дочки" імператора, для чого Ольга приватне приймає хрещення. Після повернення з Константи¬нополя княгиня починає проводити лінію на обме¬ження впливу язичництва у державі, порушивши "требища бісівські" і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних пере¬ваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького коро¬лівства, що піднялося за Оттона І (936—973 рр.). За свідченням німецьких хроністів, посли від княгині Ольги "просили посвятити для цього народу єписко¬па і священиків". У 961 р. до Київської держави було послано єпископа і священиків. Проте вже в 962 р. вони вернулися назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва.