Софійний характер київського християнства

Іншим легендарно-відомим місіонером на укра¬їнських землях був учень апостола Петра римський папа Климент IV (88—97 рр.). Як опозиціонера до офі¬ційної римської релігії його було заслано наприкінці І ст. н. е. до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропаганду хрис¬тиянського віровчення. Після того, як з якорем на шиї Климента кинули в море, хвилі прибили тіло не¬біжчика до берега, а його учні поховали останки на одному з острівців. Сталося так, що папа Климент, кількасот літ після своєї трагічної кончини, став сим¬волом єдності для християнського Сходу і Заходу. Як відомо, у 861 р., мандруючи з церковно-політичною місією і пропагуючи слов'янський переклад Біблії, в Херсонесі зупиняються відомі слов'янські пропо¬відники вчення Христа Костянтин (Кирило) (827— 869 рр.) та Мефодій (815—885 рр.). Розшукавши по¬ховання Климента, вони допомагають місцевому ду¬ховенству "обретінню" мощей і закладають церкву, присвячену св. Климентові.

Повертаючись у 867 р. до Моравії, слов'янські першовчителі беруть з собою частину мощів св. Кли¬мента, щоб представити їх у Римі і Константинополі, так як були противниками церковного розбрату. Осо¬ба Климента у той період заколоту та церковних чвар між Сходом і Заходом на якийсь час стає символом первісної церковної єдності. У Константинополі при-

бічником культу св. Климента стає імператор Василь Македонянин (867—886 рр.), який у 867р. відсторо¬няє патріарха Фотія, повертає престол Ігнатію (867— 877 рр.) і будує на честь Климента каплицю, розпис якої відображає причетність Кирила і Мефодія до поширення цього культу.

В ранній слов'янській літературі культ св. Кли¬мента відображено у різних Житіях Климента, Словах про обретіння його мощей, інших різних переказах. Особливо важливим є те, що в деяких редакціях Жи¬тій Климента називають учнем апостола Павла, а не Петра, як це повинно бути. Паулінізм привертав осо¬бливу увагу теоретиків київського християнства на¬самперед тим, що апостол Павло найбільш послідов¬но відстоював рівноправність народів і демократичні традиції первісного християнства. Його ідея неподі¬льної церкви, що культивувалася у рамках кирило-мефодієвської традиції, передбачала широку віротер¬пимість не тільки до різних течій в самому християн¬стві, а й до "проростання" в них місцевих традицій.Розповсюдженню культу св. Климента в Київській Русі сприяло офіційне розміїцення після перевезення князем Володимиром (980—1015 рр.) з Корсуня (Херсонесу) до Києва у 988 р. голови Климента, а та¬кож тіла його учня Фіва, в спеціальній раці (саркофа¬зі) західного притвору Десятинної церкви. Автор "Слова", виголошеного на честь цієї церкви, вважає св. Климента "основним святим Церкви Христової і заступником Руської землі". Тітмар Мерзебурзький, побувавши у Києві 1017 р., пише, що головна тамте¬шня церква зветься храмом Климента. А Роже Ша-лонському (XI ст.) церква дала завдання перевірити, чи дійсно Київ є власником мощів святого. Приїхав¬ши 1048 р. до Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) сва¬тати його доньку Ганну (1024—1075 рр.), майбутню королеву Франції, він підтвердив ці відомості, засвід¬чивши, що св. Климент користується у Києві глибокою повагою. Культ св. Климента процвітав в Україні-Русі у X—XII ст., сприяючи звеличенню Києва над інши¬ми руськими містами, уособлюючи в собі уявлення про церковну незалежність місцевої ієрархії. Одц після остаточної перемоги провізантійської партії як на київському князівському престолі, так і митрополичій кафедрі в середині XII ст.' цей кулі" поступово знищується як католицький. Подальша історія духовного життя пізньоантич. них міст Причорномор'я дає змогу простежити диференціацію розповсюдження християнства між Боспорським царством і Херсонесом. Більш того, грецький поліс Західного Причорномор'я — Херсонес та міста-колонії сходу — Боспор пройшли двома різни¬ми шляхами до сприйняття християнської істини Якщо у Боспорському царстві можна спостерігати жадібне шукання цих нових істин і більш ранню появу християнства, то у Херсонесі, як реакція на місіонерські подорожі перших християнських проповідників відновлюється античний спосіб життя, а християніза¬ція відсувається на кілька століть.

У II — III ст. в боспорських містах — Пантикапеї, Танаїсі, Фанагорії, Кіммерику, Ілураті — поширюєть¬ся активний духовний пошук універсальної ідеї єди¬ного Бога. Існування цього процесу підтверджується численними матеріалами епіграфічних та археоло¬гічних даних. Так, знайдеш стели засвідчили діяль¬ність у Боспорському царстві релігійних товариств -синодів, їх швидке розповсюдження підтверджує дум¬ку, що саме на них перевірялася життєстійкість тих чи інших ідей численних релігійних течій, які бенте¬жили епоху зародження християнства. Серед над¬гробків на стародавніх цвинтарях Керчі виявлено чи¬сленні написи членів синодів. А на могилі якогось Евтропія, на прямокутній плиті вибито хрест з роз¬ширеними кінцями і дату встановлення меморіальної плити, а саме 601 р. за боспорським літочисленням, що відповідає 304 р. від Різдва Христова. Ця знахідка є унікальною і цікавою не лише тим, що є найдавні¬шою датованою християнською пам'яткою БоспорУ та Північного Причорномор'я. Певно, вона є найра-нішою датованою християнською пам'яткою в Ук¬раїні, а можливо, й у всьому християнському світі, засвідчує факт поклоніння християн хресту. Про¬те цей пам'ятник й досі залишається майже невідомим) можливо, тому, що ортодоксальним є твер¬дження, згідно з яким поклоніння хресту почалося лише з другої половини IV ст.

Якщо історія Боспорського царства дає нам зра¬зок того, як саме з'явилися й формувалися християн¬ські ідеї, то історія християнства у Херсонесі невідді¬льна від церковної історії, від історії перетворення християнства на державну релігію Римської імперії. Навіть перші відомості про херсонеських християн ми знаходимо не в похованнях членів релігійних громад, як то було на Боспорі, а в церковних джерелах, житі¬ях святих і мучеників. За свідченням "Житій єписко¬пів херсонеських", появу християнства в цьому регіо¬ні слід датувати кінцем III — початком IV ст., коли почала існувати невелика іудеохристиянська община, яка, однак, не була офіційно визнана, а її члени зазна¬вали всіляких переслідувань з боку "численних еллінів". Більш-менш цілеспрямований процес христи¬янізації цієї частини сучасної України розпочався у другій половині IV — перших десятиріччях V ст. Але широка християнізація населення Херсонесу розпо¬чалася тільки у VI — VII ст. і була пов'язана з актив¬ним запровадженням християнства візантійськими імператорами. З цього приводу візантійський історик Никифор Григора (1295 — бл. 1360 рр.) у своїй "Істо¬рії" писав, що руський князь здобув титул головного Імператорського стольника ще від Костянтина Вели¬кого. А відомий опонент норманської концепції ство¬рення давньоруської держави В. Пархоменко доводив південне, причорноморське походження самого пле¬мені рось і саме з цим регіоном пов'язував звістку патріарха Фотія (до 867 р.) про схрещення росів.Взагалі для того, щоб розібратися з численними повідомленнями про хрещення Русі, необхідно врахо¬вувати, що, крім Київської Русі, назва "Русь" засто¬совувалася до Придніпровської Русі, Прикарпатської Русі, Дунайської Русі, з якої ранній літопис виводив слов'ян взагалі, і полян-русів зокрема; тільки в Прибалтиці відомо чотири Русі тощо. У даному випадку немає сенсу зупинятися на лінгвістичному боці пи¬тання, достатньо констатувати, що ця назва асоцію¬валася з одним і тим самим етносом, християнізація історичних територій якого привела до певних куль¬турно-історичних зрушень. Розпочавшись у причор¬номорських містах, вони у III — IV ст. спостерігають¬ся також і на континенті — у європейській частиш Сарматії. Цей процес зафіксовано в перших повідом¬леннях римських істориків і богословів. Так, наприк¬лад, Тертулліан (бл. 160 — після 220 рр.) пише, що "підкорились Христу краї сарматів, даків, германців, скіфів". Свідчення римського апологета християнства є надзвичайно цінним для сучасного дослідника істо¬ричного контексту становлення київського християн¬ства. В ньому фіксується вселенсько-універсальний характер поширення християнства в перші століття нашої ери в східноєвропейському регіоні. Це підтвер¬джується й фактом участі у І Вселенському соборі (325 р.) "глави скіфської єпископи" (ім'я не назване), єпископів — Кадма Боспорського, Філіпа Херсонеського, Феофіла Готського.