Рух за незалежну руську митрополію і Ук¬раїнську православну церкву

Проте деяких єпископів УАПЦ не влаштову¬вала новопрактикована хіротонія, і вони вирішили отримати єпископський сан традиційним шляхом, на грунті "старої" благодаті, тобто з рук єпископів. Одні в Москві отримали хіротонію з рук обновленського митрополита Антоніна (1922—1927 рр.), а інші — з рук патріарших єпископів. Пізніше вони об'єдналися і разом з патріаршим катеринославським єпископом утворили так звану "Благодатну українську автоке¬фальну православну церкву". Остання, як і УПАЦ, мала власний синод, що розміщувався у Харкові. На¬прикінці 1925 р. "погорілківці" (так ще називали цю церкву) мали десь близько 100 парафій на Поділлі та майже стільки на Полтавщині.З початку 20-х років, незважаючи на те, що кері¬вництво УАПЦ заявило про своє лояльне ставлення до Радянської влади і схвалило декрет про відокрем¬лення церкви від держави, розпочинаються переслі¬дування органами НКВС УРСР керівництва УАПЦ, насамперед митрополита В. Литовського і благовіс¬ника УАПЦ В. Чехівського (1864—1938 рр.). Затри¬мується реєстрація статуту УАПЦ. Виникають серйо¬зні суперечки між державними органами, єпархіями і ВПЦР. Деякі єпархії навіть перестали визнавати ВПЦР. Так, 1925 р. група автокефалістів на чолі з Білоцерківським єпископом УАПЦ заявляє про розрив з керівництвом УАПЦ і створює самостійну "Діяльно-Христову церкву" (ДХЦ). До цієї групи пе¬вний час був близький один з фундаторів "Живої це¬ркви", а пізніше голова ВПЦР УАПЦ М. Мороз. "Найближчою причиною єднання їх у братство ДХЦ, — писав митрополит В. Липківський, — стало... незадоволення, що їх не обрано до складу ВПЦР".

Ця церква, фактично теж автокефальна, видавала свій часопис "Церковне життя". Вона проіснувала до 1929 р., коли возз'єдналася з УАПЦ. У 1926 р. про свій вихід з-під впливу ВПЦР заявляє духовенство Тульчинської округи на чолі з єпископом. І хоча у вересні цього самого року на нараді представників УАПЦ було переобрано склад церковного керівницт¬ва в центрі й на місцях і засуджено деякі дії ВПЦР як "нелояльні", "антирадянського змісту", нормалізації відносин УАПЦ з органами влади не відбулося.

У жовтні 1927 р. відбувся II Всеукраїнський пра¬вославний Собор УАПЦ. На ньому розглядалося пи¬тання щодо "сучасного стану релігії взагалі і христи¬янства зокрема у світовому житті" (доповідач В. Че-хівський), про всесвітню конференцію в Лозанні, про старокатолицьку церкву і можливість налагодження зв'язків з нею та ін. Були також розглянуті звинува¬чення з боку представників державних органів ВПЦР і, зокрема, митрополита В. Литовського в контрре¬волюційності. Останнього звинувачували: 1) начебто в розмові з колишнім головою ВПЦР він оцінив стан Радянської влади як такий, що вона зможе втрима¬тись не більш як 2—3 тижні; 2) участь у нелегаль¬них зборах; 3) митрополит у листі до представника УАПЦ у Західній Європі викреслив місце, де недо¬брозичливо говорилося про С. Петлюру (1879— 1926 рр.), — цим В. Липківський начебто визнав себе прибічником петлюрівщини; 4) що з відома мит¬рополита представниками УАПЦ велися переговори з тихонівцями. Незважаючи на те, що на Соборі було доведено безпідставність цих звинувачень, представни¬ки адміністративних органів поставили вимогу переобрати митрополита. Під адміністративним тиском со¬бор змушений був відсторонити В. Липківського.

1929 р. розпочалися арешти у справі так званої "Спілки визволення України" (СВУ), по якій прохо¬див і ряд діячів УАПЦ. У січні 1930 р. скликається III Всеукраїнський православний церковний собор, який виголосив рішення про саморозпуск УАПЦ. У люто¬му 1930р. ВПЦР повідомляє про припинення своєї діяльності. Почалося масове закриття парафій УАПЦ з наліпленням на них зловісних ярликів "контррево¬люційних націоналістичних релігійних об'єднань". До кінця 1930 р. їх залишилось близько 300, а до 1936 р. не стало практично жодного об'єднання УАПЦ.

Зазначимо, що на західноукраїнських землях, які відійшли до Польщі після Ризької мирної угоди 1921 р., з 1924 р. також діяла автокефальна церква — ПАПЦ (Польська автокефальна православна церква). Керівництво церкви стояло на відверто антикомуніс¬тичних, антирадянських позиціях. Коли константи¬нопольський патріарх визнав цю церкву (13 листопада 1924 р.), це викликало протест керівництва УАПЦ. Митрополит УАПЦ В. Липківський назвав керівника ПАПЦ митрополита Варшавського Діонісія (1923— 1948) і його брата "покірними пахолками польської влади", які "виконують все, що вона їм накаже". Під час Великої Вітчизняної війни ПАПЦ стала плац¬дармом для відновлення автокефалії в Україні.

У повоєнний період Українська автокефальна пра¬вославна церква стає катакомбною, а її керівники на чоліі з майбутнім патріархом (тоді ще просто єпископом) Мстиславом (1898—1993 рр.) виїжджають за кордон. Православ'я в Україні офіційно репрезентує православ¬на церква Київського екзархату, що підпорядковується Московській патріархії.

Процеси, пов'язані з демократизацією церковного життя і розпадом СРСР, призвели до зростання на¬пруженості в православному релігійному середовищі. Саме з цієї причини сьогодні в Україні існує так зва¬ний православний вузол, що складається з Укра¬їнської православної церкви (УПЦ) на чолі з митрополитом Володимиром (в миру — В. Сабодан (нар. 1935 р.)), Української Православної Церкви Київсь¬кого патріархату (УПЦ КП) на чолі з патріархом Філа-ретом (в миру — М. Денисенко (нар. 1929 р.)), що утво¬рилася в червні 1992р. після об'єднання з частиною автокефалістів, і Української Автокефальної Право¬славної церкви (УАПЦ), яку очолював до своєї смерті патріарх Димитрій (в миру — В. Ярема (1930—2000 рр,)), що не підтримала цього об'єднання церков.Переважна більшість православних віруючих належить до УПЦ, котра нараховує близько 8000 Парафій, Вони об'єднаю в 35 єпархій. УПЦ має Духовну Академію, семінарії і духовні училища, 105 монастирів. Друкований орган — журнал "Право¬славний вісник".