Рух за незалежну руську митрополію і Ук¬раїнську православну церкву

Доба київського христи¬янства закінчилася двома подіями: монголо-татар-ською навалою і поступовим перенесенням резиден¬ції київських митрополитів на північ, що заклали під¬валини перетворення колишньої Київської митрополії на Московську. Одночасно в цей період у боротьбі з київським християнством остаточно перемагає візан¬тійсько-православна доктрина цезарепапізму і ме¬сіанського значення у християнському світі так зва¬ного другого Риму. З плином часу вона перетворилася у московсько-православну впевненість в месіанську призначеність Богом Москві прав третього і останнього Риму. На думку відомого російського дослідника хрис¬тиянства Київської Русі Г. Федотова (1886—1951 рр.), "київське християнство було одним з найкращих спосо¬бів реалізації Христової науки в цілому християнському світі. Воно не знайшло ніякого продовження в москов¬ському християнстві, яке було зовсім іншим".

Шсля татаро-монгольської навали кафедра Ки¬ївських митрополитів формально існувала у розгром¬леному загарбниками Києві, але фактично місцепере¬буванням її короткий час був Львів, опісля став Воло¬димир (1299 р.), а вже тоді — Москва (з 1325 р.). На початку XIV ст. створено Литовську митрополію.

182

1354 р. Константинопольський патріарх висвячує двох ієрархів: Олексія (1354—1378 рр.) — з титулом "мит¬рополит Київський і всієї Русі" (центр митрополії — у Москві), Романа (1354—1361 рр.) — на митрополита Литовського, до чиєї юрисдикції входили землі Біло¬русії та України.

1458 р. відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього поділу 1448 р. на Київську митрополію було вибрано, без згоди Константинополя, Йону (1448—1460 рр.). То був останній з ієрократів, який мав титул "митрополита Київського і всієї Русі". Ця дата вважається початком автокефалії Руської православної церкви. У 1589 р. на Русі встановлює¬ться патріаршество.

Коли ж більшість ієрархів православної церкви в Білорусії і Україні переходять в уніатство (1596 р.), польський уряд офіційно визнає Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських зем¬лях фактично ставить поза законом.

В 1620 р. православну ієрархію на Україні віднов¬лено Єрусалимським патріархом за допомогою братств і запорізького козацтва. Митрополитом Київським об¬рано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йова Борецького (1620—1631 рр.). У 1685 р. в Москві Луць¬кий єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський (1685—1690 рр.) був призначений митрополитом Ки¬ївським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові. Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Мо¬сковського патріарха. Саме з цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви на Україні духовенства і мирян, які не сприйняли перепідпоряд-кування Київської митрополії. Неабияку роль у цьому відіграла різниця між українською церквою XVI — XVII ст. та московською. Влада єпископа в Україні обмежувалася колегіальним управлінням. Богослуж¬бовою мовою була українська говірка церковно¬слов'янської мови. У церковному будівництві існу¬вав власний архітектурний стиль, що одержав назву

183

українського бароко. Прибічники автокефалії пи¬шуть про цей період (XVI — XVII ст.) як про зраз¬ковий, до відновлення якого вони йдуть.

У XVIII ст. за вказівкою Петра І багато церковних діячів, архієреїв і викладачів українських духовних закладів переїхало до Московщини. Протягом першої пол. XVIII ст. вони очолили Священний Синод (Стефан Яворський (1658—1722 рр.)), єпископські кафедри і основні архієрейські посади. Проте за правління ім¬ператриці Катерини II (1762—1796 рр.) розпочалося переслідування вихідців з України, які начебто слу¬жили за "правилами римського духовенства", і повна руйнація особливостей українського православ'я.

В середині XIX ст. національно-демократична гро¬мадськість України знову починає ставити питання стосовно автокефалії православної церкви в Україні. Йдеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства, програма яких передбачала "знесення пап¬ської церкви", "домовини України" й утворення "но¬вої творчої живої братської церкви".

Цей рух проявився і в роки першої російської ре¬волюції, коли Руська православна церква вже перебу¬вала у стані внутрішньої кризи.

Щодо руху за автокефалію православної церкви в Україні, як реальну силу, можна говорити лише після Лютневої революції 1917 р. Серед віруючих на той час набувають популярності гасла демократизації та національного оновлення церковного життя.