Рух за незалежну руську митрополію і Ук¬раїнську православну церкву

На пастирських зібраннях у березні 1917 р. ство¬рюється ініціативний орган за відокремлення україн¬ських єпархій від РПЦ — "Виконавчий комітет духо¬венства і мирян". Комітет висуває ідею скликання Всеукраїнського церковного Собору, яку намагалося здійснити "Братство воскресіння Христа" (виникло восени 1917 р.). У листопаді 1917 р. створюється ко¬мітет по скликанню Собору, який трохи пізніше ре¬організується у тимчасову "Всеукраїнську православ¬ну церковну Раду" (ВПЦР).Патріарх Тихон (1918—1925 рр.), впевнений у то¬му, що більшість єпископів РПЦ в Україні стоять на

184

монархічних позиціях І виступають проти сепара¬тизму українців", підтримує ініціативу скликання цер¬ковного Собору в Україні. Він направляє до Києва митрополита Платона (1910—1934 рр.) — голову Все¬російського помісного собору РПЦ.

У1918 р. Собор проходить на трьох сесіях (7— 19 січня, 21 червня — 11 липня, ЗО жовтня — 12 лис¬топада). Однак на Соборі автокефалія української православної церкви не була проголошена через активну протидію промонархічної ієрархії РПЦ. Представникові гетьманського уряду, який був присутній на Соборі, необхідно було заручитися підтримкою єпископів РПЦ. Тому він не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви, що й було оголошено на другій сесії Собору. Крім того, гетьманський уряд виступив проти відокремлення церкви від держави.

Спроба проголосити декретом Директорії від 1 січня 1919 р. автокефалію церкви в Україні не мала успіху. Того ж самого року, коли в Україні було відновлено ра¬дянську владу і почав діяти декрет про відокремлення церкви від держави, організуються українські правосла¬вні парафії, які об'єднуються у Всеукраїнську спілку православних парафій (ВСПП) під керівництвом ВПЦР.

Протягом літа 1919 р. майже всю територію Ук¬раїни захопили денікінці. Почалися репресії проти автокефальних священнослужителів. Єпископи РПЦ позбавляли їх сану; було заборонено відправляти слу¬жбу українською мовою.

Після встановлення Радянської влади ВПЦР від¬новлює свою роботу; шукає шляхи для спільної ро¬боти з єпископами РПЦ, але зустрічає з їхнього боку ворожість. Коли ж єпископи РПЦ заборонили вести богослужіння священикам автокефальних парафій, то ВПЦР на своєму пленумі 5 травня 1920 р. проголоси¬ла автокефалію православної церкви в Україні.

У зв'язку з відсутністю власного єпископату ВПЦР скликає у Києві Всеукраїнський православний церковний Собор, що відбувся у жовтні 1921 р. На Соборі було присутньо близько 500 представників ду¬ховенства і парафіян. Були запрошені всі правосла¬вні єпископи на чолі з екзархом Михайлом (1918—

185

І

1929 рр.). Однак останній не лише відмовився від участі в ньому, а й заявив, що всіх священнослужите¬лів, які підуть на Собор, буде позбавлено сану.

З огляду на це Собор (наслідуючи приклад інших церков, коли, за свідченням одного з отців церкви, Со¬бор доручав проводити хіротонію обраного ним ієрарха не тільки єпископам, а й пресвітерам) 21 жовтня обрав, а 23 жовтня хіротонізував руками всіх присутніх пресві¬терів протоієрея В. Литовського (1921—1927 рр.) — од¬ного з фундаторів руху за автокефалію церкви в Украї¬ні — на першого єпископа УАПЦ і митрополита Київ¬ського і всієї України.

Собор затвердив канони УАПЦ. Було ухвалено: непохитно тримати православну християнську віру, стверджену на семи вселенських соборах, що її при¬йняли наші предки за св. Володимира. Історичний момент присутній в оцінці правил церковного ладу, встановлених вселенськими та помісними соборами: вони визначаються доцільними і "єдино можливими" для свого часу; вказується на те, що "вимоги життя церкви можуть... включити їх до вжитку"; "єпис¬копсько-самодержавний устрій церкви, що утворився під впливом... державно-монархічного ладу... повинен бути замінений устроєм церковно-соборноправ-ним", а собор лише з єпископів повинен бути за¬мінений соборами з представників усієї православ¬ної спільноти.