Жіночий рух України як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі

З самого початку формування жіночого руху спостерігалося прагнення до єдності жінок обох частин України. І виданням жіночого літературного альманаху “Перший вінок”, в якому взяли участь письменниці з обох частин України, під проводом Олени Пчілки та Наталі Кобринської відкривається історична сторінка єднання галичанок і наддніпрянок. Праця в “Товаристві допомоги населенню Півдня Росії” у часи першої світової війни знову зблизила українських громадських діячок Києва з західноукраїнськими землями. І ґрунт тієї праці жінок, закладений в часи “Першого вінка”, відроджений у роки війни, вже ніколи не піддавався сумніву. При кожній можливості жінки будуть надавати допомогу одна одній. Створенням Української Національної Жіночої Ради і Союзу Українок в Кам'янці-Подільському (1919) жінки обох частин України знову продемонстрували єдність, а весь наступний розвій жіночого руху реально показав силу такої співпраці та взаємопідтримки. Плекаючи почуття єдності всіх частин нації, поділеної кордонами та змагаючись до консолідації національних сил, зібралися жінки в 1934 р. на Перший Всеукраїнський Жіночий Конгрес у Станіславі. А незабаром, у 1937 р., реалізували ідею об'єднання у Всесвітній Союз Українок (ВСУ).

На жаль, за роки радянської влади, в силу здійснення патерналістської політики, в жіночому середовищі були майже ліквідовані традиції самодопомоги і опори на власні сили. Однак вони не зникли безслідно, а чекали свого часу, щоб відродитися на новій основі.

ІІ. САМООРГАНІЗАЦІЯ ЖІНОК ТА ВІДРОДЖЕННЯ ЖІНОЧОГО РУХУ В УКРАЇНІ

Інституалізація, тобто оформлення організацій, у тому числі жіночих, як суб'єктів суспільного життя, відбулася після виборів 1990 року. Проголошення України незалежною державою сприяло тому, що цей процес набрав особливої інтенсивності. Так, у вересні 1990 року була заснована «Організація солдатських матерів України», в грудні 1991 р. на установчому з'їзді створено «Союз Українок», у грудні 1992 р. - «Жіночу Громаду». Отже є всі підстави вважати, що перший етап жіночого руху - як етап його організаційного становлення та оформлення розпочався у другій половині 80-х років і завершився після проголошення незалежності України (1991).

У роки, що безпосередньо передували проголошенню незалежності та в перші роки становлення української державності важливого значення набуло усвідомлення людьми власної національно-культурної ідентичності. Ідеї національного відродження, державної незалежності у той час були єдиною альтернативою комуністичній ідеології. Тому перші жіночі організації демократичного спрямування формувалися під загальним впливом національно-визвольних ідей, вбачаючи як пріоритетні завдання своєї діяльності - побудову незалежної української держави, відродження українських звичаїв та традицій. У подальшому національна парадигма вже не відігравала домінуючої ролі у жіночому русі, а створена згодом мережа жіночих організацій характеризувалася значною плюралістичністю ідеологічних спрямувань, різномислення і різноманітністю ідеологій, намірів та завдань.З 1991 р. розпочався другий етап жіночого руху. Головною його особливістю був внутрішній саморозвиток жіночих організованих груп. Вони різнилися теоретичною основою, головними завданнями та методами діяльності. Відсутність у жінок досвіду формування власних ланок у громадянському суспільстві вплинула на структурні характеристики таких організацій. Вони будувалися за принципом централізму, формального залучення до роботи значної кількості жінок у рамках однієї організації, відсутності тісного безпосереднього зв'язку між членами, нав'язливого підкреслювання організаційної незалежності. Це призводило до небажання тісно співпрацювати з іншими жіночими організаціями і дистанціювання між ними. Організації відрізнялися за своїм культурним потенціалом, різноплановістю ціннісних орієнтацій, пристосуванням до різномислення та ін.

Перший Всеукраїнський з'їзд жіночих організацій, що відбувся в лютому 1994 р., відкрив якісно новий третій етап жіночого руху. Це - етап відкритості до співпраці та взаємодії жіночих організацій, об'єднання зусиль у розробці стратегії щодо відстоювання інтересів жінок. Об'єктивно лише з цього часу можна стверджувати про існування осмисленого українського жіночого руху як сукупності жіночих організацій і прагнення їх до взаємодії. Вони починають, по-перше, розглядати будь-яку соціальну проблему з точки зору жінок, їхніх інтересів, по-друге, висувати завдання про зміну тих соціальних умов, які генерують та відновлюють дискримінаційні механізми щодо жінок. Шукаючи шляхи до співпраці, до утвердження гендерних принципів у всіх сферах життєдіяльності особи, жіночі організації своїми акціями та ініціативами підтверджують прихильність загальноцивілізаційним цінностям і через участь в роботі міжнародних конференцій, форумів, реалізацію міжнародних програм та проектів, співпрацю з міжнародними організаціями, фондами, переконують світову громадськість, що Україна не є національно ізольоване суспільство.

Жіночий рух цього періоду розвивався в новому просторі “третього сектору”, серед інших громадських і неурядових організацій, що виникали паралельно з жіночими та формували горизонтальні структури, горизонтальні зв'язки, які, можливо, з часом набудуть якості громадянського суспільства.