Українські політичні партії та організації на Україні кінця ХІХ – початок ХХ століття

• в системі політико-економічних категорій центральною є приватна власність;

• визнання верховенства права в суспільному житті;

• пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними;

• децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація етичних засад політичної діяльності.

Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична українська держава, але цей ідеал, на їх думку, неможливий без перемоги соціалізму в інших країнах, перш за все, в Росії. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони пов’язували з революцією яка призведе до суспільства без експлуатації і суспільної нерівності усіх народів Росії.

Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 - 1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на грунті національної та регіональної автономії.

Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об’єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що нарівні з М.Грушевським здійснювали у 1918 - 1939 роках Р.Лащенко (1878 - 1929 рр.) та С.Шелухін (1864 - 1939 рр.). У своїх працях вони обгрунтовували можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об’єднання з тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв’язки, зокрема, з Росією (Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією (С.Шелухін).

Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були: народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації; розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу перед правами держави.

У 30 - 50-х рр. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко (1880 - 1951 рр.) та І. Багряний (1906 - 1963 рр.). В.Винниченко у своїй головній праці «Конкордизм» спробував обгрунтувати новий суспільний лад, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Це був перший український варіант доктрини конвергенції двох протилежних систем, яка була висунута на Заході тільки у 50 - 60-х р. І.Багряний вважав, що треба відмовитися від тоталітаризму у всіх його виглядах та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння та поширення демократичних ідей.

В кінці XІX ст. в Росії та на Україні з'являється марксистський напрямок політичної думки, який був представлений творами Г.В.Плєханова (1856 - 1918 рр.), В.І. Леніна (1870 - 1924 рр.), П.Б. Струве (1870 - 1944 рр.), М.А.Бердяєва (1874 - 1948 рр.) та ін.

Головне місце у працях, які відносяться до цього часу, займає критика ідей ліберального народництва, особливо, положення про самобутній шлях Росії до соціалізму. Вони доводили, що країна ступила на шлях капіталістичного розвитку.Російський марксизм з самого початку не був цільною та послідовною ідейно-політичною течією. Дуже скоро його представники розподілились на різні політичні групи. Наприклад В.І.Ленін став на чолі більшовицької партії, Г.В.Плєханов став ідейним лідером меншовиків, П.Б.Струве та М.А.Бердяєв перейшли на ліберально-демократичні позиції та ін.

Не була послідовно марксистською і така ідеологічна течія як ленінізм. «Руський марксизм» у формі ленінізму у значній мірі розвивався та діяв у рамках народницьких культурно-філософічних та етичних традицій та принципів. Ленінізм, як і народництво виходить з ідей самобутнього шляху Росії до соціалізму, а у політичних діях він орієнтувався на повстання, загарбання влади, диктатуру. Найбільш точно змістовний зв’язок ленінізму з народництвом висловив М.А.Бердяєв. Він вказував, що у доктрині Леніна «відбулося непомітне з’єднання традицій старої руської революційності, яка не бажала допустити капіталістичної стадії у розвитку Росії», що Ленін створив еволюцію «в ім’я Маркса, але не за Марксом» (Бердяєв М.А. Истоки и смысл русского комунизма. М., 1990 г.).