Українські політичні партії та організації на Україні кінця ХІХ – початок ХХ століття

Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в по-

літичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного

боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними

стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися

в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява но-

вого покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної

належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо

вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної

справедливості.

Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою

вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди,

котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча

звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайо-

мився з «підривними» ідеями, ліберальне настроєний викладач давав йому контра-

бандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В уні-

верситеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад київська

чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеоло-

гій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяль-

ністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.

Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд

силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це

викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з

університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним

виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не

брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання.