Погляди на природу держави і влади в “Тюремних зошитах” Антоніо Грамші

Підкреслимо, однак, що мова тут йде не просто про більш дробову періодизацію, чим періодизація по суспільно-економічних формаціях. Розходження тут не кількісне, а якісне: у послідовності історичних блоків немає тієї логіки, що мається в послідовності формацій; це не логічний, а історичний рівень дослідження. Розвиток може йти від реакції до демократії і навпаки, а в період кризи історичного блоку звичайно існує альтернативність у відношенні подальших шляхів розвитку. Однак рано чи пізно один з таких криз приведе до революції і, якщо революція перемагає, здійснюється перехід до іншої формації.

Природно, що таке явище, як криза історичного блоку, особливо цікавить Грамші. Ця криза являє собою порушення єдності між верхами і низами, між надбудовою і базисом, між класами, зв'язаними союзом, чи компромісом більш-менш насильницьким підпорядкуванням одного іншому. Одним словом, це криза гегемонії пануючого класу. Неважко помітити, що криза гегемонії є не що інше, як революційна ситуація, що характеризується, за словами В.И.Леніна, насамперед тим, що низи не хочуть, а верхи не можуть жити по-старому.

Маючи на увазі насамперед типову кризу гегемонії, що виникла в Італії в 1919-1920 р., Грамші вказує на те, що низам, що складаються з різних шарів населення, сутужніше в такий момент організуватися, чим верхам - реорганізуватися. Панівний клас може перебороти кризу гегемонії ціною визначеної реорганізації своїх відносин з іншими класами. При цьому виникає інший тип держави, що встановлює інші відносини з базисом. Це значить, що в рамках тієї ж формації з'явився новий історичний блок. Так і відбулося в Італії, коли ліберальна держава була замінена фашистською.

Але, як ми знаємо, революційна ситуація, чи криза гегемонії, може привести і до революції, а та, у свою чергу, може перемогти чи потерпіти поразку. Приклади того й іншого в Грамші перед очима. Грамші, очевидно, були відомі роботи В.И.Леніна, у яких аналізуються фактори, що обумовили перемогу Жовтня. Але його особливо цікавлять причини поразки революції на Заходу. Звідси треба витягти уроки на майбутнє. І от до яких висновків він приходить. У Росії й у країнах Заходу по-різному складалося співвідношення між "політичним суспільством" (державою) і "цивільним суспільством" (громадськими організаціями), а отже, і між надбудовою в цілому і базисом. "На Сході (тобто в Росії ), - пише Грамші, - держава була усім, цивільне суспільство знаходилося в первинному, аморфному стані. На Заході між державою і цивільним суспільством були упорядковані взаємини , і якщо держава починала валандатися, негайно ж виступала назовні міцна структура цивільного суспільства. Держава була лише передовою траншеєю, за якою був міцний ланцюг фортець і казематів...".Дана цитата, мабуть, саме часто зустрічається в сучасній західній літературі про Грамші. Про те, які висновки з її роблять автори різних політичних переконань, ми скажемо пізніше. Поки ж відзначимо, що для самого Грамші звідси випливала необхідність особливої революційної стратегії в розвитих країнах Заходу. Примітно, однак, що він розробив це питання, відштовхуючи від думок висловлених Леніним наприкінці його життя". Дійсно, у тім же фрагменті "Тюремних зошитів", озаглавленому "Позиційна війна і війна маневрена, чи фронтальна", Грамші пише: “Мені здається, що Ілліч (Ленін) зрозумів необхідність перетворити маневрену війну, переможно застосовану на Сході в 1917 р., у війну позиційну, котра була єдиною можливою на Заході..."2. І він додає, що в цьому, на його думку, полягає зміст гасла "єдиного фронту".

Тут перед нами в злегка замаскованому виді (Грамші не раз застосовував військову термінологію, говорячи про революційну боротьбу) розробка двох форм революційної стратегії, позначених як "маневрена війна" і "позиційна війна". Застосування тієї чи іншої стратегії залежить, по Грамші, від ступеня розвиненості цивільного суспільства в тій чи іншій країні. Оскільки в Росії 1917 р. цивільне суспільство (партії, профспілки, печатка й ін.), що перебували під контролем буржуазії, і не встигло ще як варто розвитися, то її влада трималася майже винятково на політичному суспільстві, тобто державі. І коли по цій державі був нанесений фронтальний удар шляхом збройного повстання в жовтні 1917 р. ("маневрена війна"), воно було знищено і революція досить швидко перемогла. Інша справа на Заході, де в умовах довгого існування буржуазного ладу встигла скластися складна і всеохоплююча система цивільного суспільства, яку можна порівняти із системою глибоко ешелонованої оборони. Тут фронтальний удар по державі - зокрема, революційні перевороти в Німеччині й Угорщині - виявилися неефективними, тому що це був лише прорив "передової траншеї", і панівний клас зміг відновити положення за допомогою контрудару з глибини оборони. Помітимо, що й в Італії фашизм як резервна сила контрреволюційної буржуазії розпочала свої дії в рамках цивільного суспільства і лише згодом перетворилася в "офіційну", урядову організацію.

Стратегія необхідної в таких випадках "позиційної війни" (яку багато дослідників розглядають як передбачення сучасної стратегії мирного шляху до соціалізму, прийнятої поруч компартій) це, власне, більш тривала і ґрунтовна підготовка революції. Вона припускає насамперед ретельне вивчення структури цивільного суспільства в тій чи іншій країні з усіма її національними особливостями (так, профспілки і партії в Англії зовсім не такі, як у Франції). На основі знання цих національних особливостей (у результаті "рекогносцировці на місцевості", як говорить Грамші) і розгортається "позиційна війна", націлена на захоплення усе більш міцних позицій у рамках цивільного суспільства перш, ніж буде зважуватися питання про державну владу. А це, зокрема, означає, що "між вихідним пунктом і метою повинна існувати органічна градація, тобто ряд часткових цілей. Нагадаємо, що такою частковою, чи проміжної, метою в боротьбі проти італійського фашизму Грамші вважав скликання установчих зборів.