Політичне співробітництво України з країнами Центрально-Східної Європи в 1990-х роках

Відносини із сусідніми країнами, як і з іншими державами світу, Україна будує на принципах рівності, добросусідства, взаємовигідного співробітництва, що сприятиму подальшому розвитку України.

РОЗДІЛ 3. СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ З КРАЇНАМИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИДля розгляду в своїй курсовій роботі обрала співробітництво України саме з Росією, тому що Росія є найближчим сусідом України, їх об’єднує не тільки історія, а й спільний шлях розвитку, перехід до демократії, спільна економіка і культура. Щодо співробітництва України і країн Балтії, то країни Балтії можуть послужити яскравим прикладом для України швидкого і безболісного переходу до демократії, тому співробітництво з Балтією є корисним, через досвід посткомуністичних трансформацій. Співробітництво України і Словаччини також є актуальним, тому що Словаччина є нашим західним сусідом, а співробітництво з нею сприятиме просування української спільноти в європейський простір.

3.1 Співробітництво України з Росією

Українсько-російські відносини є домінантою двосторонніх відносин України з прикордонними державами. Їх названо стосунками стратегічного партнерства, оскільки від їхнього характеру залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і Російської Федерації.

Роки існування незалежної України показують, що її зв’язки з Росією зберігають своє виняткове значення. У стратегічному плані Україна обрала шлях переходу від відносин залежності та підпорядкування до взаємодії рівноправних суб’єктів – незалежних держав. Величезні матеріальні ресурси Росії так само необхідні для становлення суверенної економіки України, як і передові технології розвинутих країн. У перспективі Україна може співпрацювати з Росією практично в усіх галузях економіки та гуманітарної сфери. Обстоювання рівноправності у відносинах з Росією є важливим політичним завданням України на найближчий період.

До основних об’єктивних чинників, що ускладнюють рівноправне співробітництво України з Росією, слід віднести такі. З боку України: незавершеність формування національної держави, надмірна, незбалансована інтеграція національного господарства у нереформований простір СНД, однобічна залежність від її джерел енергопостачання та окремих видів сировини; недостатня розвиненість почуття національної приналежності та патріотизму серед значної частини населення України, наявність комплексу меншовартості.

Проте найбільшою перешкодою на шляху становлення рівноправних міждержавних взаємин є позиція самої Росії. Перше, і найголовніше, полягає в тому, що серед населення Росії склалося і панує уявлення про Україну як органічну частину Росії. Слов’янська спорідненість обох народів сприяє посиленню таких уявлень. Особливо сильні такі уявлення в Москві, яка тривалий час утверджувалася, як столиця надцентралізованої авторитарної держави, що у різний спосіб беззастережно підпорядковувала собі довколишній простір. Друга обставина полягає в тому, що після ейфорії, викликаної перемогою (серпень 1991 р.) над путчистами, російські демократи починають усвідомлювати величезні втрати, пов’язані з розвалом СРСР. Найголовніше – Росія втратила статус наддержави, тому вона хворобливо сприймає будь-які коопераційно-інтеграційні формування без її безпосередньої участі.

Постійною складовою російської політики залишається прагнення втримати Україну у сфері свого впливу, зберегти реальні важелі тиску на неї. Головний напрямок „завоювання” України – це втягування її у нові інтеграційні структури на кшталт Білорусь – Росія або зміцнення організаційних структур СНД через поступове м’яке перетворення цих держав із співдружності держав на державну співдружність.

Разом з тим слід підкреслити, що Україна і Росія мають істотні спільні інтереси, серед яких – збереження миру і стабільності у взаєминах. У 1999 році набув чинності договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною та Російською Федерацією та угоди щодо Чорноморського флоту, які заклали міцний правовий фундамент у відносинах між двома державами і відіграють значну стабілізуючу роль на Європейському континенті .

Проте територіальні претензії до України, які висловлюються не тільки керівниками певних політичних сил, але й парламентом Росії (прикладом може бути Постанова Верховної Ради Російської Федерації „Про статус міста Севастополя”) є досить небезпечними. Дестабілізуючим фактором є проблема базування російського Чорноморського флоту в Криму. Процес ратифікації великомасштабного українсько-російського договору спочатку нижньою, а потім верхньою палатою російського парламенту висвітив значну силу та живучість великодержавницьких, імперських стереотипів у свідомості політичної еліти Російської Федерації. Викликають тривогу і деякі положення військової доктрини Росії, зокрема ті, де йдеться про „неоформленість у договірному відношенні ряду ділянок державного кордону Російської Федерації.Окрім внутрішніх чинників, на взаємовідносини України і Росії істотно впливають зовнішні чинники і, насамперед, позиція США та західноєвропейських країн. Якщо раніше ці країни, надто ж США, абсолютизували свої відносини з Росією і не визнавали Україну суб’єктом міжнародної діяльності, то приблизно з початку 1994 р. адміністрація президента Б. Клінтона почала надавати відносинам з Україною самостійного значення.