Знання про соціальний конфлікт: абсолют чи відносність

Заперечення позитивної функції суспільного конфлікту у розв’язанні об’єктивних протиріч спонукає до пошуку такої форми взаємодії та виявлення протилежностей, яка відповідала б потребам поступального розвитку суспільства. Продуктивним у цьому сенсі виглядає зауваження Л. Козера, що Т. Парсонс рідко вживав термін “соціальний конфлікт”, віддаючи перевагу термінам “напруга”(strain) і “тертя” (tension) [55]. Термін “напруга” видається найбільш адекватним визначенням прогресочинної форми взаємодії протилежностей. Напругу, з одного боку, можна вважати нормальною та об’єктивно зумовленою, а тому неминучою, а з другого боку, її можна співвіднести з тим етапом зародження і розвитку конфліктної ситуації, коли ця ситуація ще не набула форми власне конфлікту – відвертого протиборства сторін.

Серед конфліктологів практично немає розходжень у визнанні того, що конфлікт у своєму зародженні й розвитку проходить кілька етапів. Насамперед вирізняють латентний і відкритий періоди конфлікту. Р. Дарендорф, приміром, говорячи про протилежності як основу конфлікту, ділить їх на об’єктивні (“латентні”) і суб’єктивні (“явні”) [57].Латентний період вважають ще передконфліктом. У цій фазі відбувається виникнення об’єктивно зумовленої проблемної ситуації, її усвідомлення носіями чи виразниками протиріч, робляться спроби вирішити проблему шляхом досягнення згоди, тим більше, що у цей час ще зберігаються зовнішньо обережні взаємини. Частина авторів не вирізняють проміжних фаз між латентним і відкритим (власне конфліктом) періодами. Інші бачать перехід від латентної стадії до відкритої більш структурованим: спочатку настає демонстраційна фаза, сповнена суперечками й висловлюванням взаємних претензій та аргументів – відбувається “вербальний конфлікт”; слідом іде латентно–агресивна фаза, коли у сторін нагромаджується потенціал агресивних настроїв і почуттів одна до одної, виношуються плани завдання ударів тощо; нарешті настає демонстративно-агресивна фаза (власне конфлікт): кожна із сторін відкрито декларує свої наміри вдатися до рішучих дій і підтверджує це своєю поведінкою. Саме у цій фазі трапляються інциденти, які провокують відкрите зіткнення та ескалацію протиборства і ведуть до наступної фази – власне конфлікту як боротьби на знищення (фізичне, політичне абощо) супротивника аж до настання кульмінації, яка завершується або повною перемогою однієї із сторін, або компромісом у випадку балансу сил [57].

У будь-якому разі, латентне нагромадження і навіть загострення протиріч, що виникли об’єктивно, саме по собі ще не є конфліктом. Спочатку відбувається зростання соціальної (політичної чи економічної) напруги, тобто формується такий стан системи, коли виникає і розвивається суперечливість інтересів та дій і відносин людей, соціальних груп та інститутів, коли в суспільстві посилюються протилежні тенденції, проявляється суспільне невдоволення [58]. Така форма прояву суспільних протиріч хоча й несе в собі зародки кризи, дестабілізації соціальних зв’язків, загалом позитивно впливає на стан соціуму, змушує його звернути увагу на нагальні проблеми, не дозволяє впасти у застій. Звичайно, йдеться про напругу не як вульгарний скандал, а як більш високий тонус цивілізованого суспільного дискурсу і підвищену занепокоєність результатами розвитку та майбутніми перспективами.

Наповнення поняття “напруга” може мати й інший зміст порівняно з вищевикладеним. Соціальною напругою можна називати також кризову ситуацію, ознаками якої є не лише зіткнення поглядів, а й екстремістські дії, наростання невдоволення аж до агресивності, психічної втоми і роздратованості, коли стан масового психозу переходить у стихійні масові дії [59]. Втім, подібним ситуаціям, мабуть, більше пасують такі визначення, як “суспільна криза” або “морально-політична криза” суспільства. Такий стан насправді є “передднем” відкритого конфлікту. Як і конфлікт, його можна віднести або до аномалій (за парсонівським критерієм), або до нормального, позитивного за своїми наслідками явища (якщо керуватися дарендорфівським критерієм).

Методологічним засобом умовного “примирення” цих двох підходів могло б бути розведення понять “протиріччя” (як об’єктивна розбіжність інтересів суспільних суб’єктів) і власне “конфлікт” (як конкретна суб’єктна дія, спрямована на реалізацію певного інтересу). Суперечність або ж протиріччя інтересів існує й розвивається всередині того чи іншого соціуму і тривалий час може не помічатися, не актуалізуватися, тобто розвиватися у латентній формі. Ця обставина зумовлює доречність корекції відомих політологічних схем розвитку конфліктів. Як було показано вище, майже кожна з цих схем визначає першою фазою конфлікту латентну фазу, у якій відбувається його визрівання. Цю фазу варто винести за межі схеми розвитку конфлікту і позначити як передконфліктний стан міжгрупових взаємин. В якості початкової фази розгортання власне конфлікту доцільно розглядати демонстраційну фазу, у якій з’являться намір однієї або більше сторін до конкретної політичної чи іншої активної дії.

Запропоноване уточнення видається важливим для розроблення оптимальної тактики регулювання міжетнічних взаємин. До початку конфлікту, в період латентного розвитку протиріч, слід уникати тих методів втручання в ситуацію з боку суб’єктів управління конфліктом (за О. Картуновим та О. Маруховською, це – держава, її органи, незалежні посередники [60]), що їх потребує власне конфлікт. Передчасне застосування в доконфліктній стадії методів, які є ефективними при втручанні в конфлікт, що вже став реальністю, може спровокувати сторони (носіїв протилежних інтересів) до демонстрації рішучості і непоступливості, тобто до вступу у першу фазу справді конфліктної боротьби.