Знання про соціальний конфлікт: абсолют чи відносність

З часів давньогрецьких софістів увійшло в науковий дискурс поняття релятивізм. В гносеологічному сенсі його вживають, коли твердять про відносність будь-якого знання і заперечують момент абсолютно істинного у цьому знанні. Прихильників такого розуміння результатів наукового пошуку нарекли релятивістами.

Однак далеко не всі дослідники – релятивісти. До них не належать, очевидно, й відомі українські конфліктологи, автори цікавої, грунтовної, в теоретичному і праксеологічному сенсі корисної статті, опублікованої в першому числі журналу „Політичний менеджмент”. До такого висновку спонукає їхнє переконання в тому, що “свобода і демократія – це політика існування в конфлікті, це безперервний конфлікт”, а застосування іншими дослідниками “таких термінів, як “запобігання виникненню конфліктів”, “вирішення конфліктів” та “завершення конфліктів”… свідчить про незнання чи ігнорування закономірностей і тенденцій розвитку політичної сфери та повного нерозуміння природи, сутності і характеру політичних конфліктів, їх місця і ролі в суспільно-політичному житті” [1]. Автор цієї статті має сумнів в абсолютній істинності зацитованого постулата через свою прихильність до постулата іншого, можливо, також небезсумнівного.

Згаданий постулат можна звести до трьох положень. Перше: будь-який здобуток наукового пошуку є суб’єктивованим через суб’єктивну складову природи використовуваних джерел як таких носіїв інформації, що за своїм змістом не можуть охоплювати всієї багатоманітності властивостей і зв’язків реальної дійсності, є її абстрагованим відображенням, створюються людьми, отже пов’язані з особистісними баченням, вибором тощо [2]. Друге: дослідження також завжди суб’єктивоване теоретичними конструктами, методом і методиками, які розробляє і використовує науковець, його світоглядом, освітою і досвідом, зовнішніми впливами і іншими чинниками. Серед них, зокрема, стереотипи в науці, які більшою або меншою мірою впливають на дослідника, коли він робить висновки. І навіть вільні від таких впливів висновки навряд чи можна вважати єдино істинними. Нарешті, третє: власне, й сама істинність може не вважатися обов’язковим критерієм або ознакою науковості будь-якого дослідження та його результатів. Тим більше, що критерії істинності міняються з плином часу [3]. В тому, що вітчизняна і зарубіжна наука ще не виробила всіма визнаного як єдино

істинне знання про природу, сутність і характер суспільних протиріч і конфліктів, можна переконатися, якщо проаналізувати публікації на цю тему. Такий аналіз і пропонується читачеві.

Сучасна українська конфліктологія, подібно до конфліктології всіх пострадянських країн, формувалась і розвивається під впливами спадщини радянського суспільствознавства, а також концепцій, що сформувалися на Заході. Зокрема, й досі дається взнаки один з негативів науки радянської доби – її запізніле, порівняно із зарубіжною наукою, звернення до соціального конфлікту. Хоча здобутки західних дослідників час від часу й оприлюднювалися в СРСР [4], ставлення до їхнього доробку було традиційно упередженим [5], переважно через ідеологічний тиск з боку правлячого режиму. Феномен конфлікту якщо й становив інтерес для радянських вчених, то хіба що для спеціалістів з теорії систем (кібернетиків, механіків, радіоелектронників та ін.). Об’єкт-предметна сфера соціальної конфліктології обмежувалася переважно трудовими конфліктами всередині невеликих груп, міжособистісними або внутріособистісними конфліктами, дискусіями навколо проблем боротьби “нового із старим” тощо [6]. Хоча радянське суспільствознавство й декларувало універсалізм та всеохоплюваність дії закону єдності й боротьби протилежностей, однак теорія соціального конфлікту, який, по суті, мусив би визнаватися формою цієї боротьби, в СРСР опинилася на маргінесі дослідницької практики. Якщо не брати до уваги суто політичних причин, то таку ситуацію можна пояснити загальною спрямованістю теоретичних або теоретикоподібних, а почасти й псевдотеоретичних пошуків у бік моделювання майбутнього ідеального суспільства, в якому не повинно бути місця конфліктам між великими соціальними групами.

Така орієнтація була пов’язана з тим, що джерельна база теоретико-методологічних досліджень штучно обмежувалась працями “класиків марксизму”. А К. Маркс і Ф. Енгельс, як відомо, з усіх видів соціальних конфліктів головним предметом свого аналізу обрали саме класову боротьбу, визначивши її рушійною силою історичного розвитку. Зрозуміло, що у модельованому майбутньому суспільстві без класів не мало бути, відповідно, й класової боротьби. Адже остання, за висновком К. Маркса, виростає на грунті класової і соціальної нерівності, панування одних суспільних верств над іншими [7].Усі інші види конфліктів (у тому числі на національному й етнічному грунті) К. Маркс постулював як похідні від класових суперечностей, як специфічні прояви й способи боротьби між класами. Таке тлумачення проблеми підхопив і В. Ленін. Він вважав справжньою революцію лише таку, яка призводить до “класового зрушення” [8], а тому ставив національно-визвольну боротьбу у пряму залежність від “чистоти” боротьби пролетаріату проти загальноімперіалістичного фронту [9].

Несформованість в СРСР конфліктології як галузі знання і обмеженість наукових напрацювань з теорії конфлікту стали причиною того, що коли виникла суспільна потреба у відповідних прикладних дослідженнях, українське суспільствознавство виявилося непідготовленим до них як теоретично, так і методологічно. Через це, зокрема, йому довелось орієнтуватися, а точніше – запозичувати теоретичні напрацювання зарубіжних соціологів і політологів. Однак, визнаючи непересічні наукові здобутки останніх, не можна лишити поза увагою суперечливість багатьох висунутих ними положень, різнобій у застосуванні ряду засадничих понять, у тому числі щодо природи й причин конфліктних ситуацій. Справедливі закиди на адресу молодої вітчизняної конфліктології, що серед загальних її наукових проблем центральною постає проблема її предмета [10], не позбавлені сенсу і щодо багатьох зарубіжних досліджень відповідного спрямування. Адже дискусії навколо питання про сутність, джерела і причини конфліктів, про способи їх запобігання та розв’язання й досі не завершилися формуванням загальноприйнятної позиції.