Знання про соціальний конфлікт: абсолют чи відносність

У межах цих типологізацій політичний конфлікт не виокремлюється. Це спонукає до припущення, що всі види політичного протиборства прихильники таких типологізацій відносять до конфліктів між соціальними групами чи між державами та їх коаліціями. Подібний підхід дещо звужує можливості співвіднесення конфліктів за їхньою суспільною сутністю і за рівнем прояву. Водночас він відзначається великою мірою відповідності щодо предмета соціального конфлікту, дозволяє диференціювати конфлікти у суспільних відносинах за цілями, інтересами і потребами їх учасників. А це – ті ознаки, які відображають природу і причини боротьби між соціальними групами – соціальними, політичними, професійними, етнічними та іншими.

Поєднання розглянутих випадків розрізнення суспільної сфери конфліктів та їхнього рівня організації дає можливість для більш чіткої типологізації кожного конкретного конфліктного явища. Завдяки цьому дослідник отримує значно ширший діапазон термінів, якими можна описати те або інше конфліктне протистояння, водночас уникаючи невиправданих спрощень. Приміром, типологізація конфліктів за інтересами їх учасників – економічними, політичними, побутовими, культурними, соціальними – мала наслідком віднесення міжнаціональних конфліктів до політичних [50]. Однак міжнаціональний конфлікт є явищем значно багатограннішим і не вичерпується суто політичною сферою. Така типологізація взагалі може обмежитися виділенням конфліктів внутріособистісних, міжособистісних, групових (між малими неформальними групами), внутріколективними, міжгруповими (між великими соціальними групами) [51], і в межах такого переліку ті види конфліктів, у яких поєднано різні ознаки, розчиняються, губляться. Однак кожний вид суспільного конфлікту у поєднанні з тим або іншим рівнем його вияву дає нові різновиди. Так, у межах політичного конфлікту можуть бути виділенні конфлікти, наприклад, етнополітичні, еколого-політичні, адміністративно-політичні, економіко- або фінанасово–політичні, територіально-політичні, партійно-політичні [52]. І цим переліком варіантність політичних конфліктів не вичерпується. Спрощення типологізації конфліктів не може не позначатися на якості їхнього аналізу, з’ясуванні особливостей, мотивів поведінки учасників, визначенні усіх компонентів, які складають той або інший конфлікт як специфічну систему взаємовідносин.Для оцінки суспільної ролі конфліктів важлива також їх класифікація за формами прояву. Це може бути розрізнення конфліктів за тривалістю – приміром, на швидкоплинні та хронічні. Крім того, конфлікти можуть розрізнятися за характером дій конфліктантів. Адже соціальні та інші суспільні конфлікти – це не просто протистояння сторін. Це такі протистояння, при яких сторони погрожують одна одній, прагнуть захопити одна в одної територію, ресурси тощо, причому роблять це у такий спосіб, що боротьба набуває форми атаки з одного боку і оборони – з іншого [53]. В тих випадках, коли для досягнення цілей боротьби конфліктантам бракує правових підстав, або коли ці підстави свідомо і відверто ігноруються протилежною стороною, нерідко останнім аргументом виступає сила. Відповідно конфлікти можна ділити на насильницькі і мирні, розуміючи під останніми також боротьбу, але без намагання фізично вплинути на протилежну сторону.

Якщо погодитися з тим, що конфлікт є нормою в суспільстві, що він має позитивну функцію, то таку оцінку належало б поширити і на ті випадки, коли він переходить у насильство. Тобто суспільна роль загального феномена має бути визнана і за його конкретним проявом. Однак випадки насильницького, збройного розв’язання спірних питань скрізь у світі викликають осуд. Навіть якщо цей осуд є не більше, ніж даниною загальнолюдським вимогам, він однаково є показовим, бо підтверджує вкоріненість у світові відносини принципів гуманістичної моралі, несприйняття насильства.

Виходячи з цього, правомірно поставити питання про чіткіше розмежування тих складових суспільного розвитку, які визначають його прогресивну спрямованість. У цьому контексті важливо досягти згоди щодо того, чи визнавати позитивими складовими власне конфлікти, чи протиріччя, на грунті яких ці конфлікти виникають? Постановка питання у такій площині вимагає прийняття позиції, що протиріччя і конфлікти є взаємопов’язаними, але різнопорядковими явищами. Саме протилежності мають бути визнані об’єктивним явищем у суспільстві, тоді протиріччя між ними сприйматимуться, як рушійна сила прогресу. Якщо дотримуватись такого розуміння, позитивна суспільна функція має бути беззастережно визнана винятково за протиріччям. Конфлікт же як кризову форму боротьби протилежностей слід віднести до відхилень від нормального еволюційному розвитку.

Являючи собою кризу у соціальних відносинах, конфлікт робить їх розвиток непередбачуваним, ризикованим, значною мірою хаотичним. Тим самим він заважає підготовленій попереднім ходом історії трансформації одних суспільних явищ в інші; нові суспільні форми, продуковані конфліктом, маючи кризову природу, не є гарантовано оптимальними і прогресивними для конкретних умов. Навіть компроміс як найбільш гуманістичний спосіб вирішення конфлікту найчастіше має своїм результатом збіднення найкращого варіанту розвитку заради примирення з гіршим варіантом, і почасти лише тому, що останній є агресивнішим. Тому навряд чи можна визнати переконливою так звану амбівалентну оцінку соціального конфлікту, прихильники якої виходять з того, що “в цілому соціальний конфлікт виконує позитивну функцію тоді, коли він сприяє соціальному прогресу. Але навіть тоді, коли конфлікт сприяє цьому, необхідно зважати на втрати, які завжди так чи інакше супроводжують життя суспільства. Ці втрати зачіпають як матеріальну, так і моральну сферу. Враховуючи це, не можна ігнорувати того, що кожний конфлікт має також негативну функцію” [54]. Конфлікти, безумовно, прискорюють розв’язання протиріч. Але, виграючи завдяки їм “у часі”, суспільства здебільшого програють “у роботі”, тобто у вдосконаленні того, що випливає з логіки еволюції.