Євроатлантична інтеграція: реалії та перспективи
Ідея європейської інтеграції України разом з Росією видається абсолютно безперспективною. Дж. Шерр, наприклад, переконаний, що коли Україна координуватиме свою європейську політику з Росією, то результат буде невтішним як для Росії, так і для України [11]. Отже, Україні надзвичайно важливо перевести відносини із своїм північним сусідом на прагматичну основу двостороннього співробітництва в економічній сфері при безумовному домінуванні політики євроатлантичної інтеграції.
Багато запитань викликає інституційне забезпечення євроінтеграційного процесу. Велика кількість створених в Україні органів, що відповідають за його реалізацію, не забезпечує якісної та всеохоплюючої роботи. Крім того, чітко не окреслено сфер відповідальності цих інституцій [12]. Політика євроатлантичної інтеграції не стала пріоритетним напрямком діяльності для всіх без винятку органів виконавчої влади, слабо координуються зусилля міністерств і відомств. Це засвідчує, зокрема, підготовка Цільового плану Україна – НАТО на 2003 рік, у якому багато заходів були формальними. Цільовий план на 2004 рік затвердили тільки наприкінці березня поточного року.
На думку автора, необхідно створити Міністерство євроатлантичної інтеграції України – своєрідний координаційний центр у системі органів виконавчої влади для вирішення питань, пов’язаних з реалізацією відповідного курсу. Варто запровадити посаду віце-прем’єра з питань євроатлантичної інтеграції, звільнивши від виконання відповідних обов’язків першого віце-прем’єра – куратора економічного блоку уряду.
На жаль, не вельми ефективною структурою зарекомендувала себе Державна рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Оскільки євроатлантичну інтеграцію проголошено зовнішньополітичним пріоритетом держави, то координацію заходів, спрямованих на реалізацію стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження України в європейський політичний, економічний, безпековий і правовий простір, доцільно покласти на конституційний орган – Раду національної безпеки та оборони України. Адже, відповідно до Статті 107 Конституції, „Рада національної безпеки та оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони” [14]. Це дозволить уникнути дублювання функцій і підвищить ефективність державної політики на зазначеному напрямку.Стратегія євроатлантичної інтеграції потребує активного законодавчого забезпечення. Ухвалений у червні 2003 року Закон „Про основи національної безпеки України” (його стаття 6 передбачає „інтеграцію України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір” [15]), переважно декларативний, не визначає чітких завдань, процедур та механізмів реалізації євроатлантичної інтеграції. Треба розробити й інші законодавчі акти, такі як Стратегія національної безпеки України, Основи зовнішньої політики України тощо. Прискорене прийняття цих документів у новій редакції, відображення в них євроатлантичної інтеграції як головного фактора національної безпеки і ключового пріоритету зовнішньої політики, визначення чітких процедур і механізмів реалізації євроінтеграційної стратегії гарантуватимуть незворотність європейського вибору, посилять сприйняття України світовою спільнотою як прогнозованого партнера.
Великий обсяг роботи передбачає процес адаптації українського законодавства до стандартів Євросоюзу, оскільки договірно-правовий доробок ЄС, відомий як acquis communautaire, містить понад 80 тисяч сторінок тексту й охоплює майже всі сфери внутрішньої компетенції держав [16].
Серйозним гальмом євроатлантичної інтеграції є незадовільний соціально-економічний стан країни. Після 1991 року сталося безпрецедентне зниження обсягів виробництва. За основними показниками соціально-економічного розвитку Україна суттєво відстає від постсоціалістичних країн, які вступили до НАТО і ЄС 2004 року. Склалася вкрай несприятлива структура української економіки, мізерний загальний обсяг іноземних інвестицій. Приватизація проводилася в інтересах кількох кланово-олігархічних угруповань, а ці інтереси майже ніколи не збігаються із загальнаціональними. Нині українська економіка більше схожа на латиноамериканську, ніж на європейську.
Вступ до НАТО і ЄС неможливий без реалізації економічних реформ. Країна з найнижчими в Європі зарплатами і пенсіями, невисоким рівнем іноземних інвестицій, всевладдям чиновників і тотальною корупцією не має перспектив в оновленій Європі. Поліпшенню соціально-економічного становища, посиленню позицій України сприятиме успішне виконання кількох ключових завдань.
По-перше. Важливо реалізувати стратегію випереджаючого розвитку, яка має забезпечити щорічні темпи зростання ВВП на рівні не менше 6 – 7 %. Це сприятиме подоланню відчутного розриву в обсягах ВВП на душу населення між Україною та членами Євросоюзу.
По-друге. Необхідно форсувати процеси вступу України до Світової організації торгівлі (СОТ) та визнання її країною з ринковою економікою, оскільки це необхідна умова створення зони вільної торгівлі України з ЄС та набуття у віддаленішій перспективі асоційованого членства в Євросоюзі. Враховуючи те, що майже 60 % українського ВВП створюється за рахунок експорту, а 74 % з них – у країни „далекого зарубіжжя”, можна стверджувати, як зазначає, зокрема, А. Гальчинський, що українська економіка значною мірою адаптована до зовнішніх критеріїв [17, с. 46].