Євроатлантична інтеграція: реалії та перспективи
Не буде перебільшенням, коли найважливішими міжнародними подіями 2004 року назвемо завершення процесів синхронного розширення Організації Північноатлантичного Договору (НАТО) і Європейського Союзу за рахунок постсоціалістичних країн Центральної і Східної Європи. Україна також проголосила своїм ключовим зовнішньополітичним пріоритетом інтеграцію в Євросоюз і НАТО. Але здобутки української держави на шляху євроінтеграції набагато скромніші, ніж у наших колишніх співсоцтабірників. Більше того – вони досить сумнівні.
Якщо враховувати роль і місце оновлених НАТО і ЄС в сучасних процесах світового цивілізаційного розвитку, їх глобальний вплив на політичне становище у всіх регіонах планети, то зробимо беззаперечний висновок: взаємини з цими організаціями мають непересічне значення для розгортання державотворчих процесів в Україні. Унікальність становища нашої країни полягає в тому, що вона має реальні шанси на повноправне членство в євроатлантичних структурах безпеки. Цьому сприяють вигідне геополітичне положення, причетність українців до традицій європейської культури, демографічний склад населення, економічний потенціал, спроможність зробити вагомий вклад у зміцнення загальноєвропейської безпеки. Щоправда, маємо зробити й поправку: без повноцінних політичних і соціально-економічних реформ говорити про ймовірність членства України в НАТО і ЄС не доводиться.
В Україні досить широко розглядаються проблеми євроатлантичної інтеграції. Існує ціла мережа спеціалізованих державних і неурядових інституцій, які ґрунтовно досліджують євроінтеграційні процеси. Ця тема детально висвітлюється переважною більшістю засобів масової інформації. І все ж євроінтеграційні проблеми у багатьох випадках розглядаються спрощено, безсистемно, без врахування суттєвих факторів або з перебільшенням ролі другорядних. А це вкрай негативно позначається на реалізації зовнішньополітичної стратегії держави.
Українське суспільство пройшло складний шлях трансформації своїх поглядів на НАТО і ЄС – від їх абсолютного несприйняття на початку 1990-х років до усвідомлення значною частиною суспільства корисності членства в цих організаціях для реалізації національних інтересів.
Незважаючи на всю суперечливість української політики євроатлантичної інтеграції, слід відзначити з’яву деяких позитивних тенденцій, що дозволяє сподіватися на можливий вступ України до НАТО і ЄС у недалекому майбутньому. Вже те, що на державному рівні було ухвалено рішення про необхідність вступу до НАТО, можна вважати значним успіхом. У середовищі політичної еліти та в суспільстві загалом сформувався і зміцнюється досить потужний прошарок послідовних прихильників євроатлантичного вибору. У Верховній Раді України, обраній 2002 року, вперше за роки незалежності більшість народних депутатів підтримує цю ідею. В парламенті навіть створено Комітет з питань євроінтеграції, ухвалено низку законодавчих актів, покликаних забезпечувати цей процес. У червні 2004 року Указом Президента України затверджено Воєнну доктрину України. В ній, зокрема, міститься положення про те, що умовою забезпечення національної безпеки країни є повноправне членство в НАТО і ЄС*. Сформовано систему практичних механізмів співробітництва України з Альянсом та Євросоюзом.
Чимало важливих політичних кроків молодої української держави сприяли її міжнародному визнанню та зміцненню авторитету як одного з визначальних факторів безпеки й стабільності в Європі і світі. Маються на увазі добровільна відмова від третього в світі ракетно-ядерного потенціалу, суттєве скорочення Збройних Сил, виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС. Ці переважно односторонні кроки зміцнили статус України як надійного і прогнозованого партнера на міжнародній арені.
Незважаючи на всі складнощі і протиріччя трансформації, досягнуто певних успіхів і в демократизації суспільного життя в країні. Формується багатопартійна система. На відміну від решти країн СНД, в Україні посилюється вплив демократичної опозиції, незалежні ЗМІ стають важливим фактором формування громадської думки, відбувається становлення інститутів громадянського суспільства.
Україна зарекомендувала себе активним учасником миротворчих операцій. Високий професіоналізм українських вояків, відповідальне та ефективне виконання завдань у складних умовах „гарячих точок” отримали заслужене визнання у всьому світі.Досягнуто певних результатів у реформуванні воєнної організації держави і, зокрема, її Збройних Сил. Зроблено рішучі кроки щодо приведення їх у відповідність із світовими стандартами та економічними можливостями країни. Прийнято важливі законодавчі акти щодо вдосконалення організаційно-штатної структури ЗС, поліпшення їх бойових можливостей і скорочення чисельності особового складу, озброєння і техніки. Міністерство оборони України є своєрідним локомотивом на євроінтеграційному напрямку. Як відзначають фахівці НАТО, „за професійною підготовкою, бажанням вирішувати проблеми у стислі терміни й з відповідною якістю, воно на кілька років випереджає інші „силові” відомства” [1].