Євроатлантична інтеграція: реалії та перспективи
Незважаючи на складне соціально-економічне становище, Україна спромоглася зберегти провідні позиції у багатьох високотехнологічних галузях. Вона входить до десятка країн з досконалою військово-промисловою продукцією, яка успішно конкурує з аналогами лідерів глобального ринку озброєнь [2]. З 2000 року, після тривалого економічного спаду, Україна демонструє високі темпи економічного зростання. Зовнішню торгівлю значною мірою переорієнтовано з країн СНД на країни Євросоюзу. Висококваліфікована і дешева робоча сила, розвинена транспортно-комунікаційна інфраструктура, значні транзитні можливості, відносно великий внутрішній споживчий ринок роблять Україну потенційно привабливим партнером для багатих європейських країн.
З іншого боку, для подальшого вдосконалення української євроінтеграційної політики вкрай необхідно проаналізувати допущені помилки, протиріччя, що перешкоджають повноправному включенню України до євроатлантичних структур безпеки, та визначити шляхи їх вирішення.
Аналіз свідчить, що українські владні структури не завжди розуміють особливості багатовимірного процесу євроатлантичної інтеграції. Досить довго панували ілюзорні уявлення про можливість інтеграції тільки в ЄС, без обов’язкового входження до НАТО. Не спостерігалося розуміння важливості взаємозв’язку процесів європейської та євроатлантичної інтеграції. На досить тривалий період з офіційного вжитку навіть було вилучено термін „євроатлантична інтеграція”. Однак синхронне розширення НАТО і ЄС і те, що всі постсоціалістичні країни вступають чи прагнуть вступити до обох організацій, підтверджує помилковість таких уявлень.
Певна гуманітаризація НАТО і посилення уваги ЄС до питань спільної зовнішньої політики і безпеки разом з тенденцією до розвитку взаємодії посилюють гомогенність, створюють нову щільну тканину міжнародних відносин у євроатлантичному регіоні [3].
Тим часом критику непослідовності українських реформ з боку західних партнерів, найчастіше справедливу, українська влада намагалася пояснити застосуванням НАТО і ЄС „подвійних стандартів”. Що на тлі провалів у реалізації важливих завдань зовнішньої і внутрішньої політики уявляється не зовсім коректним. Настирливі ж вимоги нового формату відносин, які постійно лунали з уст представників України, без належного виконання попередніх угод тільки посилювали роздратування на Заході.
Помилковими виявилися сподівання української влади, що вигідне геополітичне положення країни автоматично гарантуватиме їй привілейоване становище у відносинах із західними партнерами. У відповідь на апеляції Києва щодо цього Дж. Сорос заявив: „Захід повинен чітко дати зрозуміти Україні, що одного її геополітичного положення не досить для того, щоб гарантувати їй підтримку... Система номенклатурного капіталізму, при якому збагачується вузький прошарок, а все 50-мільйонне населення живе у злиднях і під п’ятою бюрократів, не може існувати довго” [4]. Тому можна погодитися з твердженням О. Горенка, що розвинена Європа пристосується до будь-якого сценарію майбутнього України, аби лиш він був мирними і демократичним. Однак обрання саме того сценарію, який найбільше відповідає історичним сподіванням та потенціалові національного розвитку, залежить від самих українців [5].
Отже, необхідно виходити з того, що вступ до НАТО і ЄС – це процес єдиний, що має дві взаємозалежні складові. Незважаючи на певні суперечності між США і деякими європейськими країнами, євроатлантичний простір у найближчому майбутньому лишатиметься досить гомогенним у вирішенні глобальних проблем, які постали перед Заходом і світовою цивілізацією в цілому.
На стратегічному рівні єдність США та їх союзників залишається непорушною. На військово-політичному рівні суперечності стосуються швидше „гармонізації” відносин між США і ЄС [6]. Численні прогнози щодо можливого трансатлантичного розколу і встановлення стратегічного партнерства між Європою та Росією не мають під собою жодного ґрунту. На тверде переконання Дж. Шерра, російський газ не створить сумісних економічних та політичних систем і не зруйнує існуючих євроатлантичних зв’язків. Відтак українцям не слід недооцінювати сталості атлантичних зв’язків і потуги сил, готових підтримувати і зміцнювати їх [7].Єдності євроатлантичного простору сприяє значна політична, економічна, військова, культурно-цивілізаційна взаємозалежність США і Європи, а також неспроможність європейських країн без військово-політичного потенціалу США гарантувати власну безпеку і стабільність на континенті. Тому Україні не варто брати участь в чужих іграх. У своїй стратегії євроатлантичної інтеграції вона має виходити з того, що критерії членства в НАТО і ЄС значною мірою аналогічні. Суттєвою перепоною на шляху євроатлантичної інтеграції є те, що, на відміну від країн Центральної і Східної Європи, які вже вступили до НАТО і ЄС, політичні й соціально-економічні перетворення в Україні не набули незворотного характеру. Навпаки, спостерігається зростання проявів авторитаризму української влади.
Євроатлантична інтеграція передбачає глибокі внутрішні реформи, цільове просування до критеріїв членства, до чого українська влада виявилася не готовою. Як зазначає О. Дергачов, пошук особливих варіантів співпраці з НАТО та ЄС неперспективний. Затягування перехідного стану, продовження внутрішньої боротьби відносно засад національного розвитку загрожує маргіналізацією держави та зростанням ризиків [8].