Імідж як категорія системології політичного світосприйняття
Л. Преснякова виокремлює чотири групи чинників, що впливають на формування індивідуального образу влади: об’єктні, які відносяться до об’єкта сприйняття (тобто влади); комунікативні, обумовлені самим процесом розуміння і оцінки влади; ситуаційні, до яких включено соціальний, економічний, політичний контексти, у яких здійснюється сприйняття; суб’єктивні, пов’язані з соціальними і психологічними особливостями сприймаючого індивіда [11, с. 136].
На нашу думку, загальна структура профілю прототипу політичного іміджу може складатися з двох груп властивостей: реальні характеристики, що позначають змістовий фактаж конкретного політичного об’єкта, його „даність”; „фантомне навантаження”, що містить увесь спектр характеристик, бажаних, але реально відсутніх у даному об’єкті.
„Фантомне навантаження” виконує важливу перцептивну функцію, за допомогою якої заміщується інформація про властивості конкретного предмета сприйняття, які не вловлюються органами почуття за будь-яких обставин. Це спостерігається, наприклад, при обмеженні перцептивних можливостей людини внаслідок слабкої прозорості конкретного предмета сприйняття: людина знімає труднощі сприйняття цього предмета шляхом надання йому властивостей, яких немає в актуальному сприйнятті, але які вкрай необхідні для процесу зіставлення інформації, що надходить з органів почуття, з відповідним прототипом, який склався у психоментальній структурі людини.
„Фантомне навантаження” як важливий фрагмент профілю прототипу політичного іміджу можна поділити на дві основні підгрупи: ситуаційна з характеристиками, що, залежно від конкретної ситуації, актуалізують ті чи інші соціальні цінності; фонова – з характеристиками, що надають конкретному предмету сприйняття символічного значення [4, с. 329]. М. Воловикова та А. Трофимов вважають, що прототип – це певний узагальнений образ, ідеальне обличчя, яке характеризує схвалювані суспільством риси, пов’язані з символічними першообразами [12, с. 27].
Р. Мукерджі у книзі „Символічне життя людини”, спираючись на ідеї психоаналізу, визначає символ як основу функціонування індивідуума та суспільства. Він, зокрема, зазначає: „Символ і символічні процеси проявляються: у сфері сприйняття як універсальна „риса”, модель та образ; у сфері мотивації, оцінки та ставлення як мистецтво, міф, метафора і релігія; у сфері розуму як значення, логіка і наука; у сфері поведінки як певні навички, моральні норми, закони і ритуали” [13, c. 8].
На нашу думку, незважаючи на те, що символ справді є невід’ємним елементом людського існування, все ж не можна гіперболізувати його роль, як це робив Г. Прайс, коли писав, що образи (крім, мабуть, зорового образу) неясні, смутні та лише віддалено нагадують реальність, тому цей термін доцільно замінити терміном „символ” [14, c. 237, 259]. У зв’язку з цим не можна не пригадати слів І. Сеченова, коли, говорячи про те, що властивість бути представником, заміщувачем різних комплексів чуттєвих вражень-першообразів є для символів основоположною, він застерігав проти ототожнення понять „символ” та „умовний знак” при розгляді процесу внутрішньої символізації вражень, утворення уявлень і понять. Під символізацією вчений розумів перехід в онтогенетичному розвитку предметного мислення до більш високих ступенів абстракції. При символізації вражень відбувається особливе перетворення чуттєвих продуктів, при цьому схожість з першообразами не втрачається, а дійсність не виражається умовно, довільно. Символи, як прямі продукти операцій відвернення, що здійснюються над елементами розчленованої чуттєвості, не можуть „містити в собі нічого, що не містилося б у вихідній формі”, вони будуються „з тих же елементів, які лежать в основі розчленованої чуттєвої групи” [15, с. 595].Символ, як структурний елемент профілю прототипу політичного іміджу, доцільно розглядати у гносеологічному плані як особливий образ-код, у якому нагромаджується та зберігається певна соціальна інформація [16, с. 47]. І тут ми поділяємо думку О. Лосєва. Досліджуючи етимологію слова „символ”, він вказує на суміщення двох планів дійсності: символ набуває значення не сам по собі, а як арена зустрічі відомих конструкцій свідомості з тим чи іншим предметом цієї свідомості [17, с. 14]. Внаслідок такої багатоплановості створюється певна проблематичність порушення питання про природу символу, що не дозволяє дати його визначення в категоріях формальної логіки. Тому символ можна визначити як „принцип нескінченного становлення з вказівкою всієї закономірності, якій підлягають всі окремі точки даного становлення. А це потребує своєї власної логіки...» [17, с. 20].
Тут доречно згадати міркування Н. Костенко, яка виокремлює два важливі аспекти функціонування символу в соціальному середовищі. Багатозначність символу потребує включення до нього двох нескінченних серій відносин: одна – назад до об’єкта, інша – вперед до інтерпретанти (суб’єкта). „Брак „закінченостей” і „визначеностей” постійно переслідують символ, розширюючи межі його автономії, саморозвитку та самопородження. Отже, – підсумовує дослідниця, – у ньому співіснують крайнощі: конвенціональність, стійкі асоціації значень та незалежність від умовності, суверенність щодо того, що означається (символом), й виголошеної інтерпретації” [18, с. 55].
О. Лосєв включає до поняття „символ” низку положень, поєднаних особливими логічними зв’язками. Символ є: смисл речі, який її конституює і модельно породжує; узагальнення, яке дозволяє повернутися до речей, що узагальнюються, надаючи їм смислової закономірності; закон речі, який смисловим чином породжує речі, залишаючи неторканною всю їх емпіричну конкретність; підпорядкована закономірність речі, репрезентована у вигляді породжуючої моделі, принципу смислового конструювання; знак речі, який характеризується, як: а) внутрішньо-зовнішні вираження речі, б) структура речі, в) відвернено-дана ідейна образність, що породжує численні структури, г) єдинороздільна цілісність, певним чином спрямована; тотожність, яка визначає певну спільну для конкретних одиничностей межу [17, с. 21 - 49].