Стратегічне управління політичними партіями
Стратегія партії – це сукупність правил, положень, схем, які розробляються з урахуванням можливих варіантів зміни зовнішнього середовища, вірогідних ситуацій його розвитку. Вони використовуються для того, щоб забезпечити досягнення партією її основних цілей незалежно від зміни умов, у яких вона діє.Стратегія партії безпосередньо пов’язана з проблемами управління нею.
Стратегічне управління набуло поширення у другій половині ХХ століття як управління економічними системами – компаніями, фірмами, корпораціями. З’ясувалося, що потрібен механізм, який би дозволив вирішувати проблеми фірм і компаній, котрі раніше добивалися успіху в бізнесі, але в умовах сучасного ринку почали втрачати позиції. Темпи розвитку економіки, науки і техніки, поява нових технологій настільки прискорилися, що консервативні установки, які приносили успіх на стадії створення фірми, виявилися гальмом в нових умовах. Банкрутство старих і висування на передній план нових фірм засвідчили, що потрібні нові методи, котрі дозволили б ефективно враховувати динамічні зміни. З’явилися численні наукові дослідження щодо аналізу поточного стану. Вони показали, що зараз швидкість змін зовнішнього середовища має враховуватися як складова виробничих планів. Заміна матеріалів, технологій, поглядів споживачів співмірні з часом, що витрачається на виробництво продукту. Те, що забезпечує успіх сьогодні, завтра вже не спрацює. Потрібен новий підхід до вирішення управлінських завдань. І його було зайдено у переддень „менеджерської революції” – на початку 1970-х років. Він одержав назву стратегічного управління. Фундаторами його в економіці були І. Ансофф [14], К. Ендрюс [15], Д. Шендел та К. Хаттен [16].
Основною ідеєю стратегічного управління є припущення, що необхідно звертати особливу увагу не на внутрішні, а на зовнішні проблеми корпорації. Врахування динаміки зовнішнього середовища дозволяє передбачити його зміни і завчасно реагувати.
Фундатори школи стратегічного управління відзначали, що такий метод доцільно застосовувати не лише щодо господарських об’єктів, але й до поведінки соціальних установ взагалі [17, с. 115]. Ці напрацювання є вихідними при розв’язанні завдань стратегічного управління політичними об’єктами. Такий підхід дозволяє перенести в політичне дослідження методологію економіки і теорії управління. Саме тут можна отримати цікаві результати.
Ідеї стратегічного управління проникли в суспільні відносини: технології обробки електорату на виборах є неодмінним елементом будь-якої виборчої кампанії (див. [18]). При цьому, ідеї стратегічного управління стосовно діяльності партії не є тривіальними. Вони мають свої особливості, пов’язані з тим, що партія діє в суспільстві, в якому люди змінюють свої погляди та настановлення часто й іноді непередбачувано. Буває важко оцінити результати партійної діяльності, відшукати їх адекватне агреговане уявлення, зв’язати із завданнями, що мають вирішуватися партією. До того ж, отримані результати завжди можуть дати додатковий ефект, не передбачений заздалегідь, ефект, на який ніхто не розраховував.
Що стосується політичних партій, то стратегічне управління грунтується на попередньому визначенні їх стратегії, формулюванні стратегічних цілей і побудови стратегічного плану їх досягнення. Партія націлюється на майбутнє, цьому підпорядковується її сьогоднішня діяльність, формування і нагромадження ресурсів, збільшення її потенціалу.
Управляти партією можна і в нестратегічний спосіб. Нестратегічне управління проявляється в тому, що організація будує свою діяльність, виходячи з поточних можливостей і наявного оточення, припускаючи, що ці умови суттєво не змінюватимуться в майбутньому, тобто здійснюючи екстраполяцію сьогодення на майбутній стан.
При нестратегічному управлінні вироблення планів розпочинається з аналізу внутрішніх можливостей і ресурсів організації. Враховуючи тренди змін умов існування системи та наявні у неї ресурси, роблять спробу так організувати управління, щоб досягти прогнозованих цілей. Проте динамічна зміна зовнішнього середовища, яка не відповідає прогнозам, зводить нанівець всі спроби орієнтуватися в цьому середовищі, використовуючи дані, котрі вже не відповідають дійсності.
В умовах звичайної організації успішне нестратегічне управління доцільне для відносно нетривалих відтинків часу або у специфічних умовах зовнішнього середовища, що змінюється повільно. Для політичних партій таке управління принципово не придатне в умовах, коли середовище не є стабільним. Щоб врахувати зміни, потрібно розробити методи і способи дій, котрі не лише передбачали б можливість змін, але й дозволяли б прогнозувати розвиток подій.
Найкраще проблеми стратегічного управління політичними партіями вирішуються в рамках інвестиційного партійно-політичного проекту (далі – ІППП). Не вдаючись до детального обгрунтування цього поняття, зафіксуємо, що ІППП – це комплекс заходів, до яких вдається політичний інвестор для реалізації плану нарощування капіталу (реального та/або символічного) певної політичної партії. Як план стратегічних дій інвестора в обраному напрямку, ІППП істотно впливає на якість (ефективність) інвестування і саме тому забезпечує перевагу партійно-політичним суб’єктам в конкурентній боротьбі за голоси виборців (споживачів товару – партійного бренду).Змістовим ядром ІППП є його стратегічний дизайн, покликаний найефективніше акумулювати і спрямовувати залучені інвестиційні ресурси на формування стійкого бренду партійно-політичного суб’єкта (партії, блоку партій). Стратегічний дизайн ІППП містить, принаймні, дві пропозиції: