Легітимаційна політика: поняття і сутність

Інші автори, застосовуючи аксіологічний підхід, оцінюють легітимацію негативно (в кращому випадку – нейтрально-негативно), як антицінність. До них належать М. Горкгаймер, В. Адорно, Ж. Ліотар, Ю. Качанов, Д. Белл. М. Горкгаймер та В. Адорно не дають визначення терміну „легітимація”, але застосовують його лише в негативному контексті [48, c. 83, 111, 150, 167, 216]. Ж.-Ф. Ліотар трактує легітимацію як „культурний імперіалізм”, джерело нерівності, зверхності та насильства одних культур та дискурсів над іншими [31, c. 12, 70, 77, 80]. Ю. Качанов пише: „Практика легітимації є евфемізмом влади, що утверджує себе в якості єдино можливої (у даний момент історичного часу соціального простору) системи політичної гри…” „Для політичного панування, що реалізується як політична влада, роль вирішального обгрунтування і смисл його існування складає легітимність” [26, c. 158, 181]. Для Д. Белла легітимація означає виправдання невдалих соціальних дій через маніпулювання значенням і/або застосуванням понять задля зміни політичної поведінки [54, p. 337].

Слід відзначити, що деякі вчені підходить до розгляду легітимації нейтрально, як до об’єктивно існуючого явища, намагаючись не демонструвати своїх ціннісних позицій. Так, С. Ліпсет вбачав легітимність у здатності системи викликати та підтримувати віру в те, що існуючі політичні інститути найбільше підходять для суспільства [78, p. 64]. Дж. Ротшильд під легітимацією розуміє забезпечення згоди та підтримки владарів з боку інших держателів влади (включаючи інші режими міжнародної системи, внутрішні еліти, такі владні кластери, як військові сили, бюрократія, національний банк або транснаціональні корпорації, а також народні маси) [89, p. 51]. С. Рябов визначає легітимацію у трьох площинах знання: у площині повсякденного, масового знання про політику – „це визнання (або невизнання) громадянами існуючої влади, їх згода (чи відмова) їй коритися, невпинне, екзистенційне протистояння влади і суспільства, пошук відповіді на запитання, як належить коритися, дотримуватися владних настанов (або уникати такого підпорядкування)”; у нормативно-сцієнтистській площині знання про політику – „це віднайдення адекватності політичної спрямованості та формально-законодавчих, процедурних регламентів, визначення найбільш прийнятних способів її здобуття, з’ясування того, чиї владні повноваження належить визнавати, як це треба робити”; у площині фундаментального знання – „це визначення того, якою повинна бути влада взагалі, щоб її визнавали, як в принципі можливе обмеження свободи волі людини” [40, c. 381]. За О. Висоцькою, легітимація – це „процес визнання і прийняття певних етичних принципів як нормативно узаконених у суспільній свідомості і тому таких, що виправдовують будь-які дії” [10, c. 33].У працях П. Бергера, Т. Лукмана, С. Рябова, П. Бурд’є, Дж. Ротшильда, А. Хейдруна знаходимо згадки про феномен легітимаційної політики, але побіжні, вони його майже не виокремлюють. І хоча А. Хейдрун виносить термін „легітимаційна політика” на титул своєї книги, він не приділяє належної уваги дослідженню її як окремого феномена. Свій дослідницький інтерес акцентує на феномені легітимаційної політики Р. Баркер, також не застосовуючи цього терміна. Він стверджує, що легітимація – це самореферентна, самовизначальна діяльність, характерна для системи управління та урядування, це функція структури врядування, причина та наслідок будови політичного панування [53, p. 7 - 12].

На нашу думку, головною причиною того, що легітимаційна політика досі не виокремлювалась як специфічне, автономне явище, невід’ємний елемент функціонування суспільства, є недостатнє розуміння сутності процесу легітимації та, зокрема, того, хто саме здійснює легітимацію, виступаючи її суб’єктом, активним, спрямовуючим началом, легітиматором. Одні дослідники (П. Селзнік [91, p. 242], Д. Істон [65, p. 278 - 310], П. Бергер, Т. Лукман [4, c. 191 - 193, 202, 204, 206 -208], Дж. Ротшильд [89, p. 51], Дж. Саймонс [92, p. 696], І. Сікора [42], М. Фуко [45, c. 154], Р. Баркер [53], П. Бурд’є [7, c. 142, 146, 156 - 157]), визначаючи легітимацію як процес пояснення, обгрунтування, виправдання (зокрема, політики, влади, політичних інститутів, явищ та рішень), ініціювання та здобуття підтримки, роль суб’єктів легітимації відводили суб’єктам, ініціаторам обгрунтування і виправдання, політичним теоретикам, генераторам соціальних ідей, технологам зі створення іміджу, правлячим групам, тим самим зводячи легітимацію влади і політики певною мірою до самолегітимації.

Інші вчені (Ю. Рот, Г. Кюпперс [88, p. 308 - 309], Р. Мерелмен [82, p. 548], C. Ліпсет [78, p. 64 - 79], М. Доган [19, c. 147], Л. Саністебан [41, c. 45 - 49], Р. Циппеліус [49, c. 81 - 82], Г. Волкер, Дж. Томас, М. Зелдітч-мол. [95]) визнавали легітимантами* (суб’єктами легітимації) політики та влади соціальні групи та організації, суспільство в цілому, редукуючи легітимацію лише до суспільного визнання та відводячи політикам, владарюючим особам роль виконавців легітимаційного замовлення суспільства, заручників ціннісних орієнтацій, вимог, надій та очікувань суспільних сил.

Третя група дослідників (М. Вебер [97, p. 130 - 132; 14, c. 132 - 136], Р. Коен [59, p. 2], В. Ейвері [52, p. 112], А. Фетісов [44, c. 103 - 112], Ш. Ейзенштадт [51, c. 78, 100 - 101]) фактично ототожнює процес обгрунтування і виправдання і процес визнання, вважаючи їх нерозривним цілим. Є також дослідники (Т. Парсонс [37, c. 21 - 22], Н. Луман [32, c. 76 - 79, 93], Дж. Шаар [90, p. 20 - 44], Дж. Фішкін [67, p. 117 - 129], А.-Н. Дібіров, Л. Пронський [18, c. 58 - 60]), які по суті вилучають суб’єкта з легітимаційного процесу, вважаючи, що легітимність – це певне володіння або якість урядів, владних еліт, які набувають її в процесі легітимації, якщо дотримуються певних принципів, процедур, норм, ідей, „колективних уявлень”, ціннісних зразків.

Без дослідження легітимаційної політики як окремого феномена неможливо зрозуміти логіку процесу легітимації. Водночас з’ясування природи легітимаційної політики щільно пов’язане з вивченням легітимації.