Легітимаційна політика: поняття і сутність
Залежність соціальних суб’єктів від того, наскільки вони та їх дії легітимні, була помічена ще М. Вебером. В політиці легітимність – це ресурс панування, без якого неможливе існування політичних суб’єктів. Успішність легітимації політики безпосередньо пов’язана з ефективністю діяльності із забезпечення привабливості політики в очах суб’єктів її оцінювання та визнання. Отже, головним чинником та скеровуючим елементом системи легітимації є легітимаційна політика. Її формування і здійснення є важливою науковою проблемою, вирішення якої сприятиме гармонізації суспільно-владних відносин, демократизації політичної практики, розширенню можливостей соціального та політичного управління.
Легітимаційна політика як соціальна практика орієнтована на впорядкування легітимаційних процесів у суспільстві. Словосполучення „легітимаційна політика” („legitimising politics”) зустрічаємо вперше 1998 року у А. Хейдруна. Під такою політикою, наскільки випливає з тексту його праці, вчений розуміє управління конституалізацією або, краще сказати, вироблення адекватної, прийнятної моделі системи політичного управління [75, р. 53]. Проте це занадто вузьке значення; воно, на нашу думку, не відображає обсягу того явища, на яке вказує сам термін.
Поняття „легітимаційна політика” безпосередньо пов’язане з такими термінами, як „легітимація” і „політика”, і є їх термінологічним синтезом. Щоб з’ясувати, яку специфічну частину реальності позначає „легітимаційна політика”, треба спочатку з’ясувати зміст її складових.
Одним з перших у західноєвропейській політичній думці поняття „політика” визначив Платон. Політика для нього - це, передусім, мистецтво управляти людьми, людською спільнотою (259 с, 276 b-c; 292 b, d) [38, c. 5, 26, 46] без насильства чи застосування сили (276 е). Для Аристотеля політика - це найважливіше в суспільстві спілкування, яке прагне до вищого з усіх благ (1252 а), до щасливого, доброго життя (1280 а-b) [2, c. 22, 106 - 107]. До речі, американський дослідник Дж. Ротшильд вважає, що саме Аристотель почав вивчати проблему легітимації політики і влади. Адже Аристотель зазначав, що „політична влада добивається згоди шляхом використання сили, розподілу винагород, надання освіти чи комбінації цих трьох процедур”. Аристотелеву тріаду, вважає Дж. Ротшильд, сучасною науковою мовою можна було б інтерпретувати як примусову, утилітарну та нормативну техніки правління [89, p. 38].
Н. Макіавеллі пропонував звільнити політику від моралі. Він пов’язував її з реалізацією владних інтересів політичних суб’єктів, ототожнюючи її з технологією захоплення та утримання влади [34, c. 73 - 74, 90]. М. Вебер визначав політику в широкому значенні як діяльність (в усіх її видах) із самостійного керівництва й управління. Політика у вузькому розумінні, за М. Вебером, це керівництво або здійснення впливу на керівництво політичного союзу чи держави; інакше – „прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи всередині держави між групами людей, які вона в собі містить” [9, c. 644 - 646].
Услід за М. Вебером політику як специфічний вид діяльності визначають такі сучасні учені, як О. Панарін та В. Ільїн. „Політика є видом ризикової (негарантованої) колективної діяльності в галузі владних відносин, учасники якої намагаються змінити свій статус в суспільстві і перерозподілити сфери впливу в контексті історичних можливостей, які склалися” [36, c. 7]. Пов’язуючи політику з прагненням реалізувати суб’єктивні інтереси, В. Ільїн визначає політику „як соціально значимий рід занять з контролювання міжіндивідного обміну діяльністю, ефективізації суб’єктивних зв’язків відповідно до заявлених інтересів” [24, c. 47].
Узагальнюючи наведені дефініції, вважаємо за потрібне запропонувати своє визначення. Політика – це специфічна цілеспрямована організаційна, регулятивно-контролююча та управлінська діяльність, орієнтована на перетворення або збереження існуючих суспільних відносин у зв’язку з уявленнями, інтересами і цінностями різних суб’єктів соціальної взаємодії.Перейдемо до розгляду іншої складової поняття „легітимаційна політика” - легітимації. Термін „легітимація” пов’язаний зі словами „легітимний”, „легітимність”. Він широко використовується в сучасному науковому та практичному політичному дискурсі. Для ілюстрації згадаємо хоча б частину вчених, у назвах праць яких зустрічаємо термін „легітимація”. Це С. Рябов [40], Ю. Габермас [72; 73], С. Макеєв [33], О. Левандовський [30], О. Білий, Є. Бистрицький [5; 6], А. Дроздова [20], В. Ачкасов, С. Єлисеєв, С. Ланцов [3], Н. Чернобровкіна [50], І. Валлерстайн [96], Р. Паріс [86], Ф. Нонет [85], А. Єрмоленко [22], Р. Бендікс [56], М.-К. Смаутс [93], Дж. Федеріко [66], Ф. Херн [74], С. Гінер [70], К. Фрідман [68], Р. Беллах [55], Дж. Джансен [77], Дж. Саймонс [92], Р. Баркер [53], К. Літфін [79], Р. Розен [87], К. Кейсбір [58], Е. Геллнер [69], Р. Мейер [81], Р. МакВей, Д. Сіккінк [84], Г. Волкер, Дж. Томас, М. Зелдітч-мол. [95], Л. Делла-Фейв [62; 63], Ф. Вейл [99].
Одними з перших, хто дав чітке тлумачення легітимації, були П. Бергер і Т. Лукман. Вони довели важливість і необхідність легітимації для будь-якої соціальної діяльності, соціальних відносин, суспільства в цілому та, відповідно, політичної практики як складової суспільної взаємодії. Легітимація в їх розумінні є способом пояснення і виправдання суспільних і політичних інститутів, їх когнітивною та нормативною інтерпретацією. Будучи своєрідним регулятором суспільних відносин, легітимація як пояснення й оцінювання соціально-політичної реальності є основою здійснення ефективних перетворень політичними силами і стабільності в суспільстві [11, c. 27]. Оскільки, як зазначають П. Бергер та Т. Лукман, „легітимація говорить індивіду не тільки чому він повинен здійснювати ту чи іншу дію, але й те, чому речі є такими, якими вони є” [4, c. 153].