Легітимаційна політика: поняття і сутність

Оскільки термін „легітимація” є похідним від поняття „легітимність”, а їх денотати співвідносяться як процес і його результат, то доцільно в контексті осмислення легітимаційної політики розглянути поняття „легітимність”. У науковий обіг його ввів М. Вебер, запозичивши у теоретика права Г. Єллінека [13, c. 111] та, можливо, й у Г. Гегеля. Як відомо, Г. Гегель в „Основах філософії права” (1820 р.) застосовує термін „легітимність” щодо держави та її правителя, розуміючи під цим терміном визнання з боку народу та інших держав [16, c. 287 - 288].

У Г. Єллінека „легітимність” означає правомірність у природно-правовому сенсі, тобто відповідність соціальної практики уявленням більшості її суб’єктів про справедливість або розумність такої практики [21, c. 230 - 232; 13, c. 112]. На відміну від Г. Єллінека, М. Вебер інакше та, в цілому, ширше інтерпретує легітимність, пов’язуючи її з уявленням про значимість порядку (як системи соціальних відносин) або панування у свідомості індивідів. Саму значимість при цьому він розумів і як можливість орієнтації індивідів на неї, і як умову, що детермінує реальну соціальну поведінку [8, c. 636 - 639]. Поняття „легітимність” у М. Вебера близьке за значенням поняттю „престиж”: „Порядок, що має престиж, в силу якого він диктує непорушні вимоги та встановлює зразок поведінки, має легітимність”. Радянський дослідник творчості М. Вебера Е. Ожиганов пропонує дещо іншу інтерпретацію „легітимності”, визначаючи її як спосіб панування чи як дієздатність політичних режимів. „Значимість і стабільність політичного режиму, на думку М. Вебера, - пише Е. Ожиганов, - залежать від здатності панівних груп формувати в масах переконання, що саме даний „порядок” є найкращим з усіх можливих. Здатність забезпечення політичного панування в такій спосіб була названа ним легітимністю” [35, c. 71]. Як бачимо, Е. Ожиганов редукує поняття легітимності, фактично зводячи його обсяг до успішної реалізації функції утримання політичної влади панівними групами.

Слід додати, що поняття „легітимність” у М. Вебера є також близьким за значенням до поняття „визнання”. Такої думки додержуються й сучасні філософи В. Фурс і П. Гайденко [46; 15, c. 25]. Згідно з П. Гайденко, М. Вебер перетворив поняття „визнання” на категорію „орієнтації на іншого”, внаслідок чого „визнання” виявилось конститутивним моментом усілякої соціальної дії [15, c. 19]. Цікаво, що у Ю. Габермаса поняття „легітимний” і „конститутивний” у деяких випадках використовуються як рівнозначні [71, p. 179]. Отже, можна сказати, що „легітимність” за М. Вебером є визнання значимості певних соціальних відносин, яке (визнання) детермінує орієнтації індивідів на ці соціальні відносини і відтак визначає їх соціальну поведінку.Для того, щоб глибше зрозуміти значення „легітимності”, треба звернутись до його етимології. Деякі дослідники вважають, що слово „легітимність” з’являється не раніше епохи Середньовіччя [83, p. 2 - 3]. Проте відомо, що вже в І столітті до нашої ери термін „легітимний” зустрічається у Давньому Римі в юридичному та політичному дискурсах. Так, у трактатах Цицерона поняття „легітимний” використовується для позначення відповідності встановленої влади (potestas, imperium) закону в таких виразах, як „potestas legitima”, „legitimum imperium” [60, p. 19].

Слова „легітимність”, „легітимний”, „легітимація” походять від групи однокореневих латинських слів lex, legis (закон, юридична норма, правило, принцип, порядок, право управління, влада), legitimus, legitima, legitimum (законний, правомірний, юридичний, правовий, належний, пристойний, неабиякий, правильний тощо), legitime (законно, згідно з законами, правомірно, належним чином), legitima, legitimorum (узаконені правила, формальності, розпорядження, статути) [17, c. 584, 588], legitimare (узаконювати), legitimatus (узаконений) [98, p. 1035]. Показово, що як синонім прислівника legitime (законно, правомірно) словник І. Дворецького наводить слово juste (справедливо, законно, по праву, по справедливості), а як на близьке за значенням слову legitimus (законний, правомірний) вказується на potestas (панування, влада, можливість, дозвіл, владика, владар, пан, значення, смисл) [17, c. 584, 789]. В обох випадках є посилання на Цицерона, у працях якого згадані слова вживаються як близькі за значенням. Отже, ще до початку нашої ери латинські слова, на основі яких утворились модерні поняття „легітимність”, „легітимний”, „легітимація”, мали значення „законність”, „влада”, „справедливість”, „право управління”, „належний”, „правомірний” і „правильний”. Вони мають відношення як мінімум до чотирьох дискурсів: правового, політичного, етичного та логічного.

В інших європейських мовах слово „легітимність” та однокореневі з ним лексичні одиниці починають вживатися з ХІІІ століття, спочатку у французькій мові [64, p. 394], а згодом (з ХV ст.) у англійській [94, p. 189 - 190]. Їх використовували Д. Дефо, Т. Гоббс, Дж. Локк [94, p. 189 - 190].

З розвитком мов, згідно з найавторитетнішими західними словниками, значення слів „легітимність” та споріднених з ним розширилось. Так, за The Oxford English Dictionary під словом „легітимний” розуміється: „той, що проголошується законним”, „відповідний до закону чи правила”, „санкціонований, уповноважений чи дозволений законом”, „правильний”, „обов’язковий”, „належний”, „підходящий”, „нормальний”, „звичайний”, „систематичний”, „відповідний визнаному стандартному типу”, „санкціонований законами умовиводу, аргументації”, „логічно прийнятний, допустимий у якості висновку” [94, p. 189]. За Webster’s New Universal Unabridged Dictionary, „легітимний” означає також санкціонований звичаєм або законом, справедливий, обгрунтований [98, p. 1035]. Цікаво, що Longman Dictionary of Contemporary English долає тенденцію бачити у поняттях „легітимність” та „легітимувати” в цілому лише позитивні конотації [80, p. 807]. В основному, як бачимо, традиція вживання слів „легітимність”, „легітимація”, „легітимувати” закріплює за ними позитивне значення.