Легітимаційна політика: поняття і сутність

Семантичне поле „легітимності” не обмежується лише юридичною термінологією. Ця теза протистоїть поширеній традиції радянських і російських словників подавати „легітимність” як поняття тільки правової лексики [29, c. 203; 43, c. 168; 47, c. 199]. Некоректним здається й віднесення терміну „легітимність” лише до сфери державного права і політичної науки, як це робить сучасна багатотомна німецька енциклопедія Брокгауза, в якій „легітимність” (Legitimitаt) визначається як „виправдання держави, сили її панування та її дій уявленнями про цінності і принципи на відміну від формальної законності (легальності) або чистого фактичного здійснення влади” [57, s. 210].

У цьому зв’язку слід згадати М. Вебера, який не обмежує застосування терміна легітимність лише політичною практикою, а поширює його на всю сферу соціальних відносин [12, c. 17], вбачаючи в цьому феномені важливу умову існування певного соціального порядку. Так, він відзначає, що значимість, тобто легітимність порядку соціальних відносин, надає цьому порядку можливість диктувати непорушні вимоги та встановлювати зразки поведінки для індивіда [8, c. 636 - 639]. На розумінні легітимності як явища соціального, яке не обмежується лише рамками політичної сфери, наполягає й українська дослідниця І. Попова [39, c. 21]. Отже, можемо стверджувати, що поняття „легітимність” характеризує не лише світ політики, а й усю палітру соціальних явищ і процесів, і є поняттям соціальним [13, c. 111].Звертаючись до аналізу природи легітимності як соціального явища, М. Вебер, по суті, вказує, що вихідним моментом легітимності є смисл. Він відзначає, що легітимність певної соціальної системи (порядку) безпосередньо пов’язана зі смислом системи, втрата якого руйнує її легітимність, в результаті чого соціальна поведінка припиняє орієнтуватись на таку соціальну систему і знищується. М. Вебер зауважує, що можуть паралельно існувати різні розуміння смислу певної соціальної системи. Іншими словами, будь-яка соціальна система має різні способи своєї легітимації. Крім того, як смисли, так і легітимності різних соціальних порядків (систем) конкурують між собою. Це означає, що соціальні суб’єкти можуть вважати свої дії легітимними або переконливо надавати їм видимість легітимності, керуючись різним розумінням смислу соціального порядку (системи) або орієнтуючись на смисл конкуруючого соціального порядку, іншої ціннісно-нормативної системи [8, c. 638]. Такою системою може бути кодекс честі, прийнятий певною соціальною групою, констеляція власних економічних інтересів та очікуваної поведінки інших, законодавство та санкції, які можуть застосовуватись проти його порушників, а також та чи інша етика. На думку М. Вебера, не існує єдиної етики, що має легітимуючу силу для всіх видів соціальних відносин [14, c. 135]. Він відзначає, що справжня, адекватна правомірна етична легітимація політики можлива лише на основі її власних, політичних цінностей, максима ж політичної етики говорить: „Ти повинен насильно протистояти злу, інакше за те, що зло візьме гору, відповідатимеш ти” [9, c. 696].

П. Бергер і Т. Лукман, услід за М. Вебером, легітимацію пов’язують зі смислом та надають їх взаємодії великого значення як умові існування соціального порядку. Легітимація, на їхню думку, формує смисловий універсум, який, у свою чергу, легітимує індивідуальну біографію й інституціональний порядок, що уможливлює соціальну взаємодію на рівні усього суспільства. Легітимація як смислова об’єктивація „другого порядку” „створює нові значення, слугуючи для інтеграції тих значень, які вже властиві різним інституційним процесам” [4, c. 138, 150, 159]. Отже, легітимація своїм результатом повинна мати смисловий порядок, який інтегрує соціальні відносини у певній групі або в суспільстві в цілому. П. Бергер і Т. Лукман справедливо зауважують, що для свого існування будь-які соціальні смислові системи мають підтримуватись певною спільнотою, групою, котра відає легітимацією [4, c. 140]. Вчені прямо або опосередковано стверджують, що легітимація це, по-перше, процес, яким управляють, по-друге, соціально необхідний механізм, який забезпечує інтеграцію суспільства, по-третє, технологія, яка використовує всі засоби переконання та пропаганди від створення міфів до раціонального наукового доказу.

П. Бергер і Т. Лукман дуже близько підходять до визначення та опису легітимаційної політики як окремого феномена, проте не називають та не відділяють її від ширшого явища – легітимації. Якщо поняття легітимації означає процес пояснення та виправдання суспільної практики, способи інтерпретації окремих її складових, то легітимаційна політика вказує на проблему управління легітимацією, що охоплює такі питання: „Наскільки легітимацією можна управляти? Хто і як нею управляє? З якою метою? Які існують перспективи у поліпшенні управління легітимацією? Наскільки співвідносяться легітимаційна політика і політична сфера в цілому?”Важливо, що для переважної більшості вчених характерний аксіологічний (ціннісний) підхід до легітимації. Для Ю. Габермаса, наприклад, легітимність – це чеснота політичного порядку бути визнаним законним і справедливим, тоді як легітимація – це досконале аргументування [71, p. 178]. В. Амелін вважає, що легітимація – це „ствердження правомірності існування даної соціальної інституції, справедливості вимог і цілей, які вона висуває”. Вона є „умовою формування суспільного консенсусу, в межах якого всі учасники соціально-політичного процесу приймають певні вимоги й правила гри”, „способом надання владним відносинам... загальнозначимої форми” [1, c. 6]. Є. Бистрицький: „Легітимація – це розгорнутий у часі політичний дискурс, процес поширення обговорення, обмірковування, зрештою – доведення колективної правильності й прийнятності соціально-правових норм, які переважно стихійно встановлюються новими політиками” [5, c. 319]. Ю. Кравченко і В. Чечель визначають легітимацію як процес досягнення легітимності, під якою розуміють „певний стан психіки індивіда в чітко визначений термін, що виражає рівень задоволеності функціонуванням соціальних інституцій щодо створення умов і гарантій можливості задоволення його базових потреб” [28, c. 43]. К. Звершинський у розумінні легітимації виходить зі смислового поля „легітимності” [23, c. 113], яка „проявляється комплексно: у довірі до норм, у законодавчому підтверджені прав, у правовій підзвітності влади, в ідеологічній „прозорості” (виправданні довіри) та у виконанні взятих на себе зобов’язань” [23, c. 130]. Для Д. Коппа легітимність – це моральний авторитет управляти [61, p. 4]. Д. Хелд розуміє під легітимністю те, що „люди дотримуються правил і законів, оскільки вони справді вважають їх правомірними і гідними поваги” [76, p. 238]. За Г. Йонасом, „для справжньої легітимації потрібне поняття блага, яке не тотожне поняттю цінності. …тому слід з’ясувати різницю між об’єктивним і суб’єктивним статусом цінності (або, коротше: між цінністю самою по собі і чиєюсь оцінкою), а отже — співвідношення між благом і буттям (між bonum і esse)” [25, c. 122].