Клієнтелістські та громадянські виміри середньовічного ладу: суперечності суспільно-владної моделі

Взаємні зобов'язання у сфері власності, політики, права, що були маніфестовані у римському праві, з часом набули суспільно-історичного та філософського значення, заклали підвалини подальшого конституційного життя, спонукали різноманітні європейські спільноти до пошуку суспільних компромісів та примирень.

Якщо в сільській місцевості дотримання норм права, безпеки, розподіл власності залежав від вищої шляхти, то в італійських республіках-комунах, у інших європейських містах ці функції не належали ані вищій владі, ані автократичному суверену. Натомість охорону та збереження правових принципів мусили гарантувати найрізноманітніші суспільні угоди. Вони регламентували взаємодопомогу та взаємовідповідальність рівних громадян, що опікувалися долею міста, власної корпорації, громадянського суспільства в цілому.

Приватні і суспільно-політичні відносини в маєтку шляхетського володаря та в міському середовищі ґрунтувалися на дотриманні економічної й політичної стабільності звичаєвих та цивільних правових норм, збереженні духовних вимірів співіснування різноманітних групових об'єднань. Саме в цьому полягає родовий інваріант середньовічного ладу, максима, яка об'єднує різноманітні версії корпоративного ладу.

Кожен з варіантів суспільного розвитку має право на історичне втілення. Втім, маємо в період середньовіччя дві найголовніші, суперечливі моделі суспільного розвитку: феодально-клієнталістську модель та модель підприємницько-індивідуалістичного міста. Історичні джерела свідчать, що інтереси міста і села певною мірою перетинались. Саме міський ринок перетворювавнатуральний продукт селян у гроші, а тим самим надавав можливість земельній аристократії, яка постійно потерпала від нестачі грошей, накладати на селян грошову повинність замість повинності натуральної. В цілому на той час феодали вже не могли існувати без міста, адже воно було надійним і постійним джерелом грошових прибутків. Тому об'єктивно феодал був не проти економічного розвитку міста, він був проти його політичної самостійності. Адже політична, правова та економічна автономність цього утворення унеможливлювала фінансові зазіхання сеньйорів на міську казну. Вища шляхта негативно ставилась до системи Магдебурзького права, а також до впровадження земельної власності через те, що існування цих інститутів ставило під сумнів роль аристократичного шару як впливового політичного актора в суспільстві.

Очевидно, що співіснування середньовічного міста і феодального земельного господарства було необхідною стадією розвитку європейської історії, яка аж ніяк не повторювала суперечку між полісом та ойкосом, що була властива античній традиції. В античному місті політико-владною силою був демос – прошарок вільних земельних власників. Антична демократія конституювалась саме з земельною власністю. Натомість у середньовіччі політична влада у місті переходить до специфічного корпоративного шару - "пополо" - заможних підприємців та власників-ремісників. Саме торговий та промисловий капітал, а не земельна власність складає основу урбаністичної демократії. Промисловці, власники торговельного капіталу та ремісники – стрижневі соціальні сили нового міста. "Вздовж берегів Арно та По, у Венеції та Лікургії, у Кьольні і Ліоні громадяни вперше пройнялися рівною і вірною любов'ю до своїх рідних міст, відчули бажання і потребу самим на місцевому рівні формувати свою політичну долю і такі почуття пережили ренесанс" - справедливо стверджує Роберт Д.Патнам [5, с.156].Уособлюючи горизонтальні стосунки солідарності, взаємодопомоги, ділової активності, місто певною мірою входило в протиріччя з вертикальними зв'язками залежності та експлуатації, які властиві феодальним відносинам. Принципи міського самоврядування були віддзеркаленням дискурсу свободи, натомість феодальна аристократія часто-густо використовувала особисту владу та свій привілейований статус як чинник, що сприяє доступу до державних коштів та зміцнює клієнталістську вертикаль.

Клієнтелістські відносини виникли як продукт неорганічного суспільства, що мають тенденцію зберігати тривалий час соціальну дезорганізацію та фрагментацію. Італійський дослідник Н. Граціано дає влучне визначення патронально-клієнталістським відносинам: "Клієнтура – це єдине об'єднання, в якому люди об'єднуються не на основі взаємної довіри, а під тиском необхідності" [6, с.148].

Клієнтелістські взаємозв'язки досить чітко віддзеркалювали структурні особливості феодального суспільства. Європейська аристократія, яка володіла землею, спиралася на клієнтурну структуру різних рівнів. У відповідності з нею кожний представник аристократичного шару, у межах свого впливу, очолював групу осіб, належних до різних соціальних станів, які економічно та політично залежали від землевласника – патрона.

Усвідомлюючи свою залежність, громадяни забезпечують патронові легітимну, а у випадку незвичайних обставин нелегітимну підтримку – вдаючись до насильницьких дій, захищаючи його інтереси різними засобами – в жорстких ієрархічних відносинах феодальної залежності. Для сільської, в загальних рисах, цивілізації традиційного типу, класичні відносини патрон-клієнт були зрозумілими, прийнятними та сприятливими для мобілізації суспільства.