Клієнтелістські та громадянські виміри середньовічного ладу: суперечності суспільно-владної моделі

Відомі юридичні документи середньовіччя постійно акцентують увагу на правах громадян, які безпосередньо пов'язані з власністю на землю: праві власності на землю, передачі землі в оренду, податковому праві. Середньовічне право у загальних рисах репрезентує земельне право. "Велика Хартія вільностей" та "Золота булла", в яких вбачають стрижневі виміри середньовічної свободи, безпосередньо вплинули на формування міської правової культури. За вимогою аристократичного прошарку у цих документах король підтверджує правовий і політичний статус громадян, право власності на землю.

Попри те, що в переході від античності до середньовіччя вбачають різкий злам суспільних цінностей та імперативів, що, зокрема, відбувається у варварському занедбанні на певний час демократичних інституцій античності, все ж правові виміри демократії зберігаються і навіть поширюються, набуваючи ваги в усіх країнах Європи.

Новий крок у цьому напрямку було зроблено церквою в добу суперечки за інвеституру, яка визначила правові відносини сакральної та профанної влади. Саме в лоні церкви визріває усвідомлення того, що для рівноваги церковної та світської влади, унормування відносин панування та підзвітності - необхідна єдина правова традиція. Усвідомлення важливості єдиної правової традиції визрівало протягом тривалого часу.

Зміни, що відбулися в Європі з кінця ХІ до початку ХІІ ст., радикально сприяли цьому процесові. Важливою новацією європейського середньовіччя стало відновлення церквою текстів Юстиніана, їх інкорпорація в системи освіти європейських університетів та створення на їх основі права католицької церкви - системи канонічного права, що була відсепарована від богослужіння, риторики та моралі. Усвідомлюючи небезпечність домінування звичаєвих відносин в суспільстві, церква починає активно використовувати римське право в формуванні власної правової доктрини, активізуючи розвиток ідей, які вели до розмежування сакрального та профанного, встановлюючи ідеальні правові імперативи.

Принципи та норми канонічного права мали точку опору у висловлюванні папи Григорія VІІ: "Господь не сказав – моє ім'я Звичай. Навпаки, Бог сам є закон, і тому закон є найдорожче для нього" [4, с.420]. В 1140 р. канонічне право було систематизоване і його тексти почали визначати світське існування. Відштовхуючись від нього, найвищі аристократичні прошарки створювали нормативи міського права, професійні судові інститути, сприяли розповсюдженню юридичної літератури. Поступово було сформовано цілісний інститут європейського права, унікальний культурний феномен, що грунтувався на традиціях римської правової культури. Розквіт канонічного і академічного права спричинив становлення раціонально обґрунтованого і впорядкованого світського судочинства. Саме ХІІ-ХІІІ ст. стали добою формування цивільного права, політичної організації суспільства, що спиралася на відокремлене від релігії і політики право.

Римська правова культура, що вражала сучасників своєю витонченою раціональністю, була осмислена і узагальнена в межах нової філософської парадигми. Виходячи з римських юридичних взірців, нових правових реалій та ідей, англійський суддівський корпус у ХІІ ст. створює новий порядок судочинства з цивільних спорів шляхетних осіб, відповідно до якого формуються підставові гарантії прав людини та недоторканність її майна від свавільного привласнення. Мусимо засвідчити органічну спадкоємність церковного та світського права. Церква надала взірець чітко окресленої системи правосуддя, якою достатньо тривалий час користувалися і профанні особи, значна частина яких, включаючи і аристократію, була неосвіченою. Канонічні тексти, які були написані на пергаментному папері, сприймалися пересічною свідомістю як магічні і викликали повагу у шляхетних верств населення. Поступово профанна аристократія, інтеріоризуючи цінності вищої сакральної касти, починає тримати експертів з правових питань, знавців громадянського та судового права.З ХІІ-ХІІІ ст. формується світська система судочинства, відмінна від канонічної. В усіх європейських центрах здійснюється процес унормування та коригування канонічних норм та їх адаптація до системи профанного судочинства. В європейських суспільствах зростає усвідомлення необхідності одноманітних юридичних норм, які б спиралися на перевірену століттями систему римського права з її сталими складовими судових інституцій, її кадровим потенціалом.

Поступово римське право зробилося головним і майже єдиним предметом вивчення з боку європейських законознавців. Воно проникає в усі сфери європейського життя, змінюючи тубільне право на користь міцної нормативної судової системи і єдиної правової науки. Не всі дослідники середньовічної доби позитивно сприймають тріумфальну ходу римського права (зокрема А.Токвіль жорстко критикує його як інструмент монархічного ладу), проте думки майже всіх учених цієї проблематики збігаються в тому, що відродження цієї правової інституції в Європі сприяло розвиткові громадянського суспільства, корпоративної демократії, надало поштовх до переходу від статусних відносин до договірних, вдосконалило відносини власності.