Клієнтелістські та громадянські виміри середньовічного ладу: суперечності суспільно-владної моделі

Проблема конкретно-історичного співвідношення різноманітних світоглядних моделей суспільного розвитку набула в європейській традиції фокусного значення. С плином часу стає все більш зрозумілим, що бажання пояснити сучасні концептуальні співвідношення європейської культури – свободи і несвободи, приватної і державної власності, правової та неправової держави за допомогою універсальних, не прив'язаних до певної суспільно-історичної традиції понять є недостатньо коректним і теоретично обґрунтованим, об'єктивно призводить до редукціонізму, ігнорування соціально-історичної обумовленості та спадкоємності. Особливо небезпечним такий підхід є в сучасних українських умовах, де накопичилась значна кількість проблем, що потребують загального вирішення. Очевидно, що більшість з них є похідними від найголовнішої – складності усвідомлення причетності України до історичних та соціофілософських коренів сучасної духовної Європи у всіх її суперечностях.

Зміни, що відбулися на теренах Європи в останні десятиліття, надали можливості для творчої рефлексії щодо принципових аспектів співіснування різноманітних версій розвитку в європейській традиції. З'явилися цікаві і розлогі теоретичні розвідки, що піддають аналізу культурно-цивілізаційну спадщину Європи в діахронічному та синхронічному вимірах. Поважні європейські та українські дослідники Ю.Габермас, К.О.Апель, Р.Пайпс, Дж.Ролз, Д.Аплебі, Дж.Кін, С.Кримський, В.Табачковський, М.Попович певною мірою відбили теоретичні складові європейського дискурсу свободи, синтезувавши принципові аспекти різноманітних версій суспільного розвитку. Їх теоретичні візії затвердили думку про щільну взаємопов'язаність феномена сучасної демократії не тільки з рівнем повсякденної культури "життєвого світу" конкретної людини, але й з соціофілософським і історико-цивілізаційним минулим європейської культури. Модерний демократичний дискурс репрезентується в контексті гармонічної єдності минулого, сучасного і майбутнього. Втім, конкретно-історичні передумови, специфіка правових та майнових вимірів середньовічного ладу, співвідношення стрижневих моделей розвитку цієї доби висвітлені все ж недостатньо.

У світлі наведеного вкрай важливим видається дослідити, як інваріантні складові середньовічної доби, що сприяли становленню демократичних інституцій в Європі, так і ідейну специфіку суперечливих версій розвитку.

Об'єктивно, разом із середніми століттями почався новий і вкрай важливий етап європейського розвитку. Він пов'язаний із глибинними змінами, що були обумовлені радикальною трансформацією світу, у якому функціонували і визначали себе особа, різноманітні корпоративні спільноти та владні інституції. Цей етап варто визначити як корпоративну демократію – суспільний лад, у відповідності з яким середньовічний індивід повністю розчинюється у корпоративному стані, гільдії, цехові, соціальній групі, натомість отримуючи за лояльність певні гарантії та привілеї.

Загальновідомо, що середньовічна цивілізація - надзвичайно складне явище, в якому поєднується різноманітні чинники суспільного життя, культурні традиції та норми, втілюються різноманітні ідеологеми. Втім, це не означає, що не існують певні обмеження, які задають концептуальні параметри різним версіям суспільного розвитку. Такими стрижневими вимірами середньовіччя є виміри права і власності.

Правові демократичні традиції стають універсальними складовими середньовічного суспільства починаючи з ХІІ ст. Відомі європейські юристи Фортескью, Кун та інші сформували сталу європейську традицію поваги до вимірів права та власності. Згідно з цією традицією право тлумачити закони держави не має ані король, ані парламент, а лише вузький прошарок юристів-професіоналів. Саме в середньовіччі закладаються базові імперативи правового способу мислення, відповідно до яких саме закону належить головна роль у визначенні правового і неправового способу мислення. Починаючи з ХІІ ст. Європа має вже постійно існуючі юридичні школи. Представники цих шкіл стають не тільки академічними теоретиками, але й юридичними консультантами, які мають вагому роль в тлумаченні конституційних норм, що ґрунтуються на засадах римського права. В римському цивільному праві були сфокусовані стрижневі демократичні норми модерної Європи, закони, що гарантували свободу громадянина і недоторканність його власності. Задовго до Ієремії Бентама священна особа та професор пруського духовного закладу Клаус Маєрдорф наполягає на тому, що саме правові засади римського права, впроваджені європейськими юристами, сприяли розвиткові інституту власності: "власність і право народжуються і помирають разом. До того, як з'явилися закони, не існувало ніякої власності. Якщо відмовитись від законів, зникне будь-яка власність" [1, с. 37].Чіткішу і концептуально виражену кореляцію між правом і власністю знаходимо у І.Бентама та М.Фінлі. Зокрема шотландський дослідник вбачає причину взаємної обумовленості закону і власності у тому, що власність може зберігатися у гідному стані лише тоді, коли будь-яка людина має на неї виключне право, а підгрунтям цього права має бути не фізична сила чи суспільний звичай, а лише закон. "Практично неможливо уявити собі суспільство, що визнає і припускає приватну власність, проте законом її не захищає", слушно стверджує І.Бентам [2, с. 45].

Соціофілософські та історичні джерела переконливо свідчать, що уявлення середньовічної людини щодо приватної власності та законів, відображене зокрема у "Великій Хартії вільностей", підводять до сучасного європейського розуміння власності та права. "Договірне право та право власності історично відбивають історичний вплив римської цивілізації навіть в тих частинах Європи, де римського права в повному обсязі ніколи не існувало. Ці поняття… є підвалинами сучасної європейської культури" [3, с. 47].