Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко

Коротко зупинимося на партіях, на базі яких сформовано «БЮТи». В основі його, ясна річ, «Батьківщина». Зі 195 «списковиків» 114 (за даними ЦВК) є членами партії, очолюваної Юлією Тимошенко. За даними, розміщеними на персональному сайті лідера «БЮТи», у рядах «Батьківщини» нараховується 150 тисяч членів, проте, за іншими даними, чисельність організації — приблизно 50 тисяч партійців. «Батьківщина» має 27 регіональних і 594 місцеві партійні організації. Чисельність партійної фракції (за даними офіційного сайта ВР) — 24 депутати.

Ще 26 кандидатів-«багатомандатників» представляють партію «Собор». Цю організацію засновано 25 грудня 1999-го й зареєстровано Мін'юстом у березні наступного року. Лідером партії було обрано Анатолія Матвієнка, заступниками — колишнього начальника Генштабу ВС України Анатолія Лопату, штатного борця з мафією Григорія Омельченка та главу міжнародної організації «Союз Чорнобиль», екс-депутата Володимира Шовкошитного. Головою ради старійшин — академіка, парламентарія та одного з лідерів ФНП Костянтина Ситника. Партквиток «Собору» має згадуваний вище Володимир Олійник, один із батьків-фундаторів «Канівської четвірки», екс-здобувач звання президента України.

«Собор» — опозиційна правоцентристська партія, представники якої брали активну участь в антипрезидентських акціях 2000—2001 років. Лідери організації — в ФНП, а депутати-партійці входили в так зване проурядове лобі, яке підтримувало Кабінет Ющенка. У розпалі «касетного скандалу» «Собор» вимагав відставки Президента, а також керівників силових структур. За офіційними даними, «Собор» має 23 регіональні й 10 місцевих осередків, підтримує контакти з рядом правоцентристських партій у Польщі й Білорусії. Даних про чисельність у «ДТ» немає. За наявною інформацією, певну кількість симпатиків «Собор» має лише в столиці, у Черкасах і на Поділлі.16 членами представлено в списку Українську республіканську партію, очолювану метром націонал-патріотичного руху Левком Лук’яненком. УРП стала наступницею знаменитої Української гельсінської групи (правозахисної організації, заснованої ще 1976 року) і виявилася першою офіційно зареєстрованою політичною партією (1990 рік). Лідер республіканців Левко Лук’яненко був учасником президентських перегонів-91, посівши третє місце й заручившись підтримкою 4,49% виборців. З ініціативи УРП у липні 1992 року було створено Конгрес національно-демократичних сил — досить аморфну структуру, покликану бути певною альтернативою Руху й підтримувати Президента Леоніда Кравчука. 10 членів УРП були депутатами ВР скликання 1994 року (серед них і Левко Лук’яненко, нинішній представник Президента в парламенті Роман Безсмертний і Михайло Павловський, котрий нині є одним із лідерів «Батьківщини»). Парламентарії-республіканці належали до пропрезидентського лобі в парламенті, доказом чого була, зокрема, їхня підтримка Закону про владу й місцеве самоврядування та Конституційного договору. На виборах-98 партія (разом КУН і УКРП) входила в блок «Національний фронт», ідею створення якого декотрі експерти схильні були приписувати адміністрації Президента. «НФ» зміг заручитися підтримкою лише 2,717% виборців. Зі 168 кандидатів, висунутих блоком у «мажоритарках», володарями мандатів стали тільки шестеро. 1999 року УРП ввійшла в блок «Наш Президент — Євген Марчук!» і досить активно підтримувала Євгена Кириловича під час президентської кампанії.

УРП — класична націонал-патріотична партія, яка останнім часом перетворилася з провладної на опозиційну. Найвідоміший республіканець — її лідер Левко Лук’яненко, активний член ФНП і п’ятий номер у списку «БЮТи». За «квотою» УРП у виборчий табель блоку потрапив відомий опозиціонер (колишній рухівець, а нині безпартійний) Сергій Головатий.

За наявними даними, чисельність організації не перевищує 10 тисяч членів, а прибічники її живуть переважно в Західній Україні.

Четвертий учасник блоку — Українська соціал-демократична партія — делегувала в список 34 партійці. Проте в першій двадцятці їх лише двоє. Лідер УСДП (і, до речі, екс-глава СДПУ(о), колишній міністр юстиції, член ВР Василь Онопенко посідає почесне четверте місце. Майбутній голова організації Онопенко потрапив у парламент за списком об’єднаних есдеків. 1999-го УСДП висунула свого главу (котрий став ним із жовтня 1998-го) Василя Онопенка кандидатом у президенти. Спробу навряд чи можна визнати вдалою: Василь Васильович посів восьме місце серед тринадцяти учасників, ставши одним із шести відвертих аутсайдерів, котрі не зуміли набрати навіть 1%.

Ресурс списку

Склад блоку, прямо скажемо, різношерстий: колишні функціонери, діючі опозиціонери, вчені, дисиденти, бізнесмени, правда, як правило, також колишні. Водночас під час виборів мало хто не те що з 195, а й із перших двадцяти списочників здатні принести відчутні очки блоку. Тимошенко, безперечно, той основний магніт, який притягує голоси виборців. Проте зарахувати абсолютно всі наявні відсотки на її рахунок було б, щонайменше, несправедливо.

На другому місці у списку лідер партії «Собор» Анатолій Сергійович Матвієнко. Його талант як номенклатурного лідера проявився 1989—91 рр. на високих комсомольських посадах, що, проте, не зашкодило йому потім висловитися в тому дусі, що комуністи при владі лише там, де панують злидні. Створену ним НДП після виходу з партії Матвієнко назвав «булькою, в яку люди не вірять» і «трагедією мого життя». Тривале несприйняття леді Ю, яку Матвієнко називав на прес-конференціях зневажливо «Юля», запитуючи — «Хто піде «під Тимошенко»? Гадаю, багато не підуть», — закінчилося непередбачуваним альянсом.