Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко

Відповідно до програмних документів, «Громада» була дуже цікавою організацією. Члени організації характеризували її як партію впливу, головним принципом якої була відсутність реклами, а головною заповіддю — «Не сотвори собі кумира». 1997-го «Громада» рішуче відступає від свого головного принципу й розпочинає інтенсивну саморекламу. Стає очевидним, що організація (ініціаторами відродження якої виступають Турчинов і Тимошенко) «розкручується» перед виборами. Відповідно до даних, що надходять з інформованих джерел, саме Юлії Володимирівні Олександр Валентинович мав передати кермо правління «Громадою». Тимошенко (котра на той час уже стала відомим публічним опозиційним політиком) обережно дистанціюється від Лазаренка, очевидно, передчуваючи його близький і неминучий крах. Проте у вересні 1997 року саме Павло Іванович, а не Юлія Володимирівна, змінив Турчинова на посаді глави політико-економічної ради «Громади».

На виборах-98 партія набирає 4,6751% й одержує право на 16 «спискових» мандатів. Ще вісім «громадівців» перемогли в «мажоритарках». Серед них — Юлія Тимошенко, котра значилася під 6-м номером у списку, — за неї віддали свої голоси 39% виборців у 99-му окрузі (Кіровоградська область). У травні 1998 року «Громада» реєструє парламентську фракцію в кількості 39 депутатів, у яку входять такі різні політики, як Михайло Бродський, Леонід Косаківський, Євген Смирнов, Сергій Чукмасов, Віктор Шишкін, Олексій Шеховцов. А в липні Юлія Володимирівна стає главою парламентського комітету з питань бюджету. З кожним днем Юлія Володимирівна дедалі більше віддаляється від «приреченого» Президентом Павла Івановича. А в її словах стає дедалі менше опозиційної риторики.

Ще у вересні 1998 року Юлія Тимошенко та її права рука Олександр Турчинов заявляють про вихід із керівництва «Громади», пояснюючи свій учинок «волюнтаристичними методами керівництва» Лазаренка. У січні 99-го вони виконують свою обіцянку. Злі язики (можливо, небезпідставно) називають головним організатором розколу в «Громаді» адміністрацію Президента. У березні 1999-го нерозлучна парочка виходить із парламентського осередку, керованого Павлом Івановичем, і разом з іншими екс-«громадівцями» організовує фракцію «Батьківщина» (на момент реєстрації в ній було 23 депутати). У травні того ж року Тимошенко й Турчинов «здають» партквитки «Громади», що зазнає політичного краху, а в липні створюють всеукраїнське об’єднання «Батьківщина».

Відмежувавшись від Лазаренка, Юлія Володимирівна одержує доступ до Президента, преса пише про розблокування рахунків «ЄЕСУ». А в грудні 1999-го Тимошенко стає віце-прем’єром в уряді Ющенка. Надійні джерела стверджують, що це був свідомий особистий вибір нового прем’єра: Віктор Андрійович непогано знав свого майбутнього заступника й цінував її як фахівця — глава НБУ й голова бюджетного комітету досить часто спілкувалися на професійні теми. Президент, наскільки відомо, не був у захваті від цієї кандидатури, проте особливо не заперечував: як відомо, Ющенко одержав максимальну свободу дій при формуванні свого «уряду реформаторів». Проте з першого ж дня її роботи в уряді Тимошенко налаштувала проти себе лідерів усіх олігархічних угруповань, котрі «годувалися» енергооборудками. Автор «Енергетичної концепції» та програми «Чиста енергія» запровадила жорсткі схеми роботи на енергоринку, які дозволили збільшити надходження в бюджет й заподіяли серйозної шкоди тіньовому бізнесу «енергетичних королів». Президент не раз публічно висловлював своє невдоволення Юлією Володимирівною, але Віктору Андрійовичу довго вдавалося відстоювати одного з найактивніших членів свого Кабінету. Але Президент, постійно «накручений» олігархічним оточенням, продовжував наполягати.5 січня 2001 року Генпрокуратура оголосила про порушення двох кримінальних справ проти Юлії Тимошенко. У зв’язку з цією обставиною через два тижні її було звільнено від виконання обов’язків члена Кабінету. Після відставки еск-віце-прем’єр заявляє, що «її звільнив не Президент, а кримінально-олігархічні кола...Оточення використовує Президента у своїх інтересах...Якби ви знали, скільки разів я намагалася переконати його, що спиратися треба на уряд, а не на цих хлопців...» Проте вже наприкінці січня Юлія Володимирівна виступає ініціатором створення політичної структури, покликаної стати своєрідним об’єднаним штабом антипрезидентської опозиції. 9 лютого супротивники діючої влади повідомляють про створення Форуму національного порятунку, метою якого оголошено усунення від влади Леоніда Кучми, зміна системи влади й перетворення України на парламентську республіку.

13 лютого Тимошенко заарештовують. Члени ФНП, котрі залишилися на волі, прямо пов’язують цей крок із появою Форуму. Через два тижні постановою Печерського районного суду столиці санкцію на арешт Тимошенко визнано незаконною та скасовано. Юлію Володимирівну була звільнено з-під варти й невдовзі вона опинилася в лікарні №8 (клініка «Медиком») — їй було рекомендовано стаціонарне лікування в зв’язку з загостренням виразкової хвороби. Ще через три дні президія Київського міського суду задовольнила протест заступника генпрокурора та скасувала постанову Печерського районного суду. Тієї ж ночі, у палаті, де лежала Тимошенко, було встановлено варту. 2 квітня 2001 року постановою голови Верховного суду зупинено виконання постанови президії Київського міського суду. Тієї ж доби правоохоронці залишили свій пост біля палати Тимошенко.

Навесні 2001 року Тимошенко виступила ініціатором проведення всенародного референдуму про довіру Президенту: «Подальші переговори з Президентом безглузді. Він не спроможний на самообмеження ні ментально, ні генетично...» Проте реалізувати свою ініціативу лідеру «Батьківщини» не вдалося.