Політологія міжнародних відносин
Ця концепція була покладена в основу японської зовнішньої політики, яка привела до підписання пакту Німеччини, Італії і Японії.Проблеми Європейського континенту досліджували П. Ви-даль де ла Блаш (1845-1918) з концепцією, яка нині реалізувалася в ідеї "Європа регіонів", Жак Апсель (1882-1943) — з рівністю націй (на противагу германській експансії), Альберт Деманжон (1872-1940) вважав, що занепад Європи можна подолати кооперацією європейських держав. Жан Готтманн, уродженець Харкова, який розпочав свою кар'єру у Франції і закінчив у США (1915-1994), критикував Ратцеля, Хаусхофера, Мак-кіндера, оскільки вважав, що їх розуміння геополітики є наукою про війну.
Його концепція іконографії полягає в тому, що картина навколишнього середовища самоорганізованого простору складається під впливом релігійної, національної, культурної і соціальної історії даного простору. Сюди ж він відносив твори мистецтва, архітектури, міфи, символи і т. ін.
Взагалі, державу Ж. Готтманн розглядав насамперед з погляду комунікаційних потоків (руху людей, армій, капіталів, ідей тощо), а також відмінності морських (більш демократичних) і континентальних (більш абсолютистських) держав.
Після Другої світової війни найбільш активно розвивалася американська геополітична думка.
Ісайя Боумен (1878-1950) з ідеєю відмови від концепції американського ізоляціонізму, Ніколас Спікмен (1893-1944) — з моделлю "хартленд — римленд" (хто контролює рим-ленд — контролює Євразію, хто контролює Європу — контролює світ), Саул Коен — з моделлю поліцентричності та ієрархіч-ності, Айр Страус — з концепцією глобально уніполярного світу (з трьома силовими центрами: США, ЄЄ і Японія) та інші намагалися дивитися на світ з погляду нових політичних реалій планети.
Далі можна назвати таких політиків і дипломатів, як Дж. Кен-нан (стримування СРСР шляхом інтеграції), Г. Кіссінджер (прагматична практика силової політики), 3. Бжезінський та ін., які змінювали геополітичні коди США, а відповідно і науково-геополітичне обґрунтування практичної політики, що є предметом окремої розмови.
Замість резюме, до окресленого вище екскурсу в історію становлення геополітики як науки, можемо констатувати: вона відбулася і в сучасній політології зайняла свою унікальну нішу. Зафіксуємо цю тезу і підемо далі...
Глобальні процеси розвитку сучасної цивілізації
Сучасна геополітична структура світу почала формуватися майже п'ятсот років тому.
Історія дипломатії фіксує перший розподіл світу 1494 року (Тордесильяський договір) між Іспанією і Португалією.
Неєвропейський світ за сприяння папи римського Александра VI був тоді поділений таким чином: території, які знаходилися на заході від 46° з. д., дісталися Іспанії, а на сході цієї лінії — Португалії.
Але 1581 р. іспанський король Філіп II приєднав португальську імперію до іспанської, проте з кінця XVI ст. розпочався занепад й іспанської могутності.
Європейська глобальна експансія була фундаментом асиметричної центропериферічної побудови світу, яка свого апогею досягла в період імперіалізму.
Згодом, протягом 1600-1800 pp. на авансцену виходять окрім Іспанії і Португалії (остання 1640 р. знову стала самостійною) Нідерланди, Великобританія, Франція і менш вагомо — Данія, Швеція і Пруссія.
Кінець XVIII-XIX ст. проходять під домінуванням Великобританії і Франції. Скажімо Великобританія 1876 р. мала площу колоній 22,5 млн кв. км, а населення — понад 250 млн [102, с. 181]. Наприкінці XIX ст. Британська імперія захопила 70 % усіх колоній світу. Проте з'явилися серед когорти імперіалістів і країни, які дещо "запізнилися" до розподілу світу: Бельгія, Німеччина, Італія, Японія і СІЛА.
Але поряд із заснуванням нових колоній паралельно йшов процес деколонізації. 1800 року в Америці (окрім СІЛА) з'явилося ще 18 республік і один домініон (Канада). В цей же час в Африці кількість держав скоротилася 1900 року з 42 до 6.