Політологія міжнародних відносин

• залежність геополітичного балансу сил від характеру взаємодії силових полів великих держав;

• залежність геополітичної структури світу від рівня розвитку і культури транспортних засобів;

• причини виникнення і падіння великих держав;

• циклічність геополітичних процесів і т. ін. Практична геополітика є більш ідеологізована, досліджує вже

згадані геополітичні коди держав, державні пріоритети та інтереси, ієрархію цих кодів (сильні держави нав'язують свої ідеї слабшим і т. ін.).

Серед найбільш відомих учених, які досліджували проблему геополітики, насамперед слід назвати німецького географа Фрід-ріха Ратцеля (1844-1904) та його праці: "Закони просторового зростання держав" (1896), "Політична географія" (1897), "Море як джерело могутності народів" (1900).

Власне, термін геополітика запровадив швед Рудольф Челен (1864-1922), серед основних праць якого: "Великі держави: нариси з галузі великої політики" (1914), "Держава як форма життя" (1916), "Основи системи політики" (1920).

Далі ці проблеми розвивали німці Й. Парч, Ф. Науманн, В. Шенк, які обґрунтовували німецьку експансію і прагнення до світового лідерства.

Згодом до цього підключилися американець Альфред Тайєр Мехен (1840-1914), який писав про переваги морських держав над континентальними, а також "латинської раси над слов'янською", британець Хелфорд Маккіндер (1861-1947), який дослідив світову історію як конфронтацію між континентальними і океанічними державами. Його теорія полягає в такому:

• хто керує Східною Європою, керує хартлендом;

• хто керує хартлендом, керує Світовим островом;

• хто керує Світовим островом, керує усім світом.

Серед німецьких геополітиків виокремлюють Карла Хаус-хофера (1869-1946), який висунув свій варіант "Євразійства" (гіпотеза континентального блоку Німеччина — Японія), що й було реалізовано в діяльності нацистського режиму.

К. Хаусхофер був засновником і редактором журналу "Zeit-schrift fur Geopolitik" (виходив протягом 1924-1941 pp.), дотримувався ідей соціал-дарвінізму, а геополітику вважав розумом держави. Ключовими поняттями для нього були "життєвий простір" (за Ф. Ратцелем) і "простір як чинник сили".

Наприкінці XX ст. геополітика стала досить "модною" наукою, до якої долучилися, насамперед, американці — Саул Коен, Айр Страус, Дж. Кеннан, 3. Бжезінський, Є. Хантінгтон, скандинав Йоганн Галтунг, бельгієць Жан Тіріар (проект "Європи до Владивостока" — на противагу США) і т. ін.

У принципі можна говорити про те, що відмінність національних шкіл геополітики полягає, перш за все, в обґрунтуванні права на експансію тих чи інших держав, які претендують на світове чи регіональне лідерство.

Тут варто згадати (окрім німецької) японську науково-практичну школу геополітики, в якій виокремлюють:

• паназізм (С. Комакі — автор книги "Маніфест японської геополітики" (1907), Іккі Кіта — автор "Плану реконструкції Японії" (1923), Танака Гіїті — автор таємного "меморандуму Танака" (1927) про необхідність розширення життєвого простору Японії в Азії та світове панування цієї країни (після розгрому США) і т. ін.

• японське євразійство (принц Коноє Фумімаро (1891-1945), екс-прем'єр-міністр), який свою практичну політику реалізовував протягом трьох термінів перебування на посаді глави кабінету міністрів — відповідно до своєї праці "Новий порядок у Східній Азії". Суть японської версії євразійства полягає у протистоянні атлантизму, цебто США і Великобританії.