Політологія міжнародних відносин

Більше того, право на воєнне розв'язання конфліктів навіть закріплюється в ряді міжнародних угод. Наприклад, Віденський конгрес 1814-1815 pp. визнав законність колективної інтервенції на захист монархій та існуючих кордонів у Європі. З метою реалізації цієї угоди 1815 р. було створено Священний союз, до якого увійшли Австрія, Греція, Росія й Франція.

І лише із середини XX ст. під впливом наслідків Другої світової й загрози нової ядерної війни світова громадська думка, національні еліти почали розуміти, що в сучасних умовах війна ставить під загрозу біологічне існування людства взагалі.

Варто наголосити, що статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках:

• для самооборони (ст. 51);

• за рішенням Ради Безпеки ООН у разі загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії (ст. 39 і 42)*.

Проте крах соціалістичної системи і встановлення гегемонії США та інших країн НАТО призвів до відродження методів силового вирішення конфліктних ситуацій у міжнародних відносинах.

Так, країни НАТО здійснили збройні напади на Югославію (1999) та Ірак (2003), тим самим зруйнувавши і так доволі хитку рівновагу в системі світових міжнародних відносин. Іще раніше СІЛА намагалися вмотивувати збройні акції в Лівії, Панамі, Гаїті, Гренаді, Аргентина — на Мальвінських (Фолклендських) островах тощо. Але наскільки "моральним" може бути насадження тих самих принципів демократії через штики вояків і бомбово-ракетні удари по мирному населенню?Долучіть до цього екологічні проблеми, проблеми біженців та інші і ви переконаєтесь, що політологія міжнародних відносин має надзвичайно складний об'єкт дослідження — систему економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, військових, культурних та інших зв'язків і взаємодій суб'єктів світового співтовариства.

Ядром міжнародних відносин є міжнародна політика, під якою розуміють політичну діяльність суб'єктів міжнародного права (держав, груп держав, міжурядових організацій та міжнародних неурядових (громадських) організацій), пов'язану з питаннями війни та миру, загальної, техногенної, екологічної, епідеміологічної та іншої безпеки, подоланням голоду, зубожіння, відсталості тощо.

З цього й випливає розуміння міжнародної політики як важливого фактору стабільності, миру, розвитку рівноправних міжнародних відносин, розв'язання проблем виживання й прогресу людства, вироблення справедливих механізмів узгодження інтересів суб'єктів світової політики.

Сучасна політологія міжнародних відносин характеризується двома концептуальними напрямами дослідження й тлумачення сутності міжнародних відносин: традиціоналістським і модерністським.

Традиціоналістський напрям (Т. Моргенау, К. Томсон, У. Фокс, А.Вольферс, Р. Арон, С Хофман) тлумачить сутність міжнародних відносин як взаємодію держав через головний засіб їх реалізації — дипломатію.

У межах цієї концепції міжнародні відносини розглядаються в контексті неодмінного суперництва, зумовленого природною схильністю суб'єктів політики до насильства та жагою влади.

З другої половини XX ст. формується модерністський напрям дослідження міжнародних відносин (М. Каплан, Р. Роуз-кранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Сепін), який враховує не лише міждержавні відносини, а й неурядові громадські організації (NGO), приватні ініціативи та ін. "Модерністи" прагнуть використовувати формальні методи оцінювання та прогнозування, запозичивши їх з теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо.

Система міжнародних відносин регулюється сукупністю норм і принципів, які дістали назву міжнародне право.

Сучасні норми міжнародного права, які забезпечують регулювання взаємодії суб'єктів політики (тут йдеться про держави), базуються на таких принципах: